— Хтось у кіні поскидав портрети Леніна й ще якихось там, порвав на шматки й на них наробив свійського. Та й до батька. "Це ти!" А батько якраз цю ніч у млині був і дома не ночував. То забрали й два тижні не випускали...
— Коли ж це було?
— А перед Різдвом. Щоб вона краще згоріла, ця хата, скільки через неї напасті!
— А не віддають? — обережно запитав Тарас.
Він знав, що батько ще давно підніс клопотання, щоб хату йому вернули.
— Віддадуть! Як рак свисне!
— А ви й не правте, забудьте, — порадив Тарас.
— Легко сказати! А з чогось же треба жити. Одна картопля в хаті, а то, хоч скрутись, нема чим душу закропити.. Нема й копійки, а щодня дай... Щоб усі ці податки оплатити, то треба корову добру продати, або троє свиний, а як нема, то ніхто тебе не питає...
— А земля? Чи вже нема, забрали?
— Ні, батько сам здав чотири десятини, бо вже не можна видолати, такі податки накладають.
— А все через ці хати. Якби їх не було, то які ж ми куркулі? — з прихованим докором казав Тарас, бо він часом сердився на них за це. — Наймитів не маємо, ні корови, ні коней, кілька десятин землі...
— Піди їм розкажи! — всміхнулася мама.
— А нащо татові було аж дві хаті? — не відчіплювався Тарас.
— Такий був час, що треба було мати... А от тепер без них і байдуже, тільки клопіт усе на голові чоловік має...
— Так, як дід. От, багатів, багатів, та й..*
— Та й умер, як старець...
Мама, проте, не втратила тонкого почуття смішного.
— Йде, бувало, дід через свое поле, а хлопчики-пастушки до нього кричать: "Діду буржую! Діду буржую! А шкода земельки, га?" "А не гоніть, бахурі, скотини на мою землю!.."
— Старий уже був дід...
— Ще й посидів у нетопленій лазні з цементовою підлогою. А за що? За те, що багато землі мав.
Тарас не знав і цього. То й дід скоштував дрижипіль-ської холодної?
— "3а що ви мене посадили?" — "А нащо ти стільки землі собі купував?" — "То хіба я землю собі купував? То я тюрму собі купував!"
— Дід і там не відмовив собі сказати до прикладу. З татом не можна так говорити, як із мамою, посміятися з чогось, над чимось задуматися, безсторонньо висловити свою думку, скажімо прямо, більшовицьку. Батько взагалі не любив про все це теперішнє говорити, він, як заходить про щось мова в хаті, сердито буркає:
— Бандити! Грабіжники! Тільки й знають — чуже переводити!
І брався до своєї сопілки.
Батько — ясно виявлений куркуль, чужий його світоглядові. Вони з Тарасом наче на різних берегах стоять і розділені прірвою. Бо ніколи Тарас не спорідниться із махровою батьковою куркулыциною. Добре, що батька общипали, може як переробиться його світогляд. Якби не був буржуєм, то не мучився б стільки Тарас. А тепер сиди й думай кожен раз, що написати в анкеті на запитання: "заняття батьків до революції?* Коршму мав?
Ну, добре, а тітка Христя? Сама вона, семеро дочок, троє синів, чоловік, — зранку до вечора запряжені в чорній мужицькій роботі. Не то що наймитів не мали, а самі на буряки до цукроварні ходять. Хто ж тітка Христя? Чому однаковий з його батьком світогляд має?
А баба Горпина? А дід Андронік? Це ж із таких складається Дрижиполе, всі їх відомі й забуті родичі.
— Ні, треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія мене захльостує, — казав сам до себе.
Одного ранку дядько Микита прийшов чогось розгублений. Він посидів кілька хвилин мовчки й сказав:
— От, була мені тількищо оце зап'ята! І досі не можу розкумекати, до чого це він сказав...
— Хто?
— А отой комнезам Мачок, із тих злодіїв...
— А, то ледащо, — ствердив тато, ще не знаючи, що сказав Мачок.
Мак був членом президії незаможницького комітету в Дрижиполі, той самий Мак, що колись позбувся ока в чужій коморі.
— Зустрів він мене на полі, коло мого хутора, чогось там вештався... І завів розмову.
— Як хазяюєте? те та се...
Та от — кажу, — господарство за дванадцять лєт во-зросло трохи.
— А далі як думаєте?
— Так, як усі... Якось проживемо на своєму полі...
— Яке там своє? Тепер совєцьке... — відказує він.
— Ну, то що? Я ж таки голос маю...
— А як копи заберуть, то тоді що?
— Е, то то копи!
— А ми так зробимо, що вас у село перепхаємо, а самі тут сядемо...
Подивився я на нього та й думаю: "Що тобі, бандитюро, казати?"
— Вже ж усю землю відібрали, — вам ще мало? А він, мов насміхається:
— Ми хуторі ваші рознесемо й вас повикурюємо звідси. Що ви на це?
— Та й як?
— А так, що недовго вам тут панувати... Заждіть-но трохи... Це вже в протоколі у нас записане...
Повернувся і пішов. Ні, ще раз обернувся і крикнув:
— Шкода, що ми вас тоді в сімнадцятому році не пови-душували. Ми ще до вас...
І показав мені кулака.
— ... повиганяємо звідси, щоб вас і духу тут не було. Микита запитливо дивився на брата, так наче він радився, — женитися, чи ні, купувати коні, чи...
— Чи ж він правду каже?
— П'яний! — переконано відповів тато.
— П'яний то п яний, але що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці.
— Та й як це — вигнати? — запитливо подивився тато, аж піднявши над очима окуляри на лоб, а це ще більше надавало йому здивованого виразу. — Хіба вони той хутір будували, що будуть виганяти?
Він подумав.
— У їхніх книжках сказано: "Хто не працює, той не їсть". А ці незаможні тільки й звикли лежати та на чуже рота роз дзяв ляти.
— Недурно наші тато казали: "кому "на", а кому "дай"!
— Ну, то віддали ж, що мали, а тепер і ми такі самі злидні. Тато ще й так казали: "Буржуй це — бережуй, а пролетарій це — пролітайло*. В нього все пролетить, — та й знов нема.
Микита ніяк не міг заспокоїтися. Поговорили про інше, а через хвилину він знов:
— Я ж таки голос маю... Хоч хазяйство трохи куркульське, але все ж таки...
Помовчав і знов:
— Та що воно за слово таке "куркуль"?
— Той, що має землю, — ото й куркуль.
— А чого ж робочий, що одержує по найвищому розряду, та не платить налогу... А куркуль — придналог давай...
Дядько Микита так і пішов, — затурбований, збентежений.
А в батька була якась легка вдача. Сьогодні Оксана прийшла з новиною, що на їх воротях висить список із заголовком: "Нетрудовий елемент містечка Дрижиполя, позбавлений права голосу*. А на першому місці — тато.
Батько сказав:
— Хай уже збиткуються!
Насунув ще глибше шапку на вуха, сопілку в кишеню, —• та й почимчикував із Оверком на якусь "оказію".