Початок було зроблено. Тепер вже видно було, що вірш поганий. Один за одним виступали й запитували:
— Чому авторка вдалась до неактуальної теми?
— При чому тут блакитний і золотий кольори?
— Де патос праці?
— Чому дієслівні рими?
— Безпомічний естетизм!
Неля безнадійно озиралася навкруги, шукаючи підтримки, чекаючи, коли ж виступить Борис Микитчук їй на захист. Він один хіба іншої думки. Але чи він тепер виступить?
Він виступив.
— Товариші! Для чого ми тут зібралися? Для того, щоб творити монументальну літературу пролетаріяту, комунізму, — чи щоб слухати альбомні вправи кисейних панянок з інституту благородних дівиць? Товаришеві Липовецькому це нагадує Олеся, а мені... Чарську, Вербицьку, чтиво для гімназисток. Ми повинні дивитися на кожен твір, як на засіб виховання ортодоксально-монолітного комуністичного світогляду на базі діялектичного матеріялізму, а яких гімназисток та' іншу буржуазну наволоч виховує це епігонство Чарських і Вербицьких, що ми оце почули?
Всі переглядалися.
Так, так, Борис Микитчук проголошував себе ортодоксальним марксистом, клявся бородою Маркса й Енгельса, напам'ять цитував довженні цитати, щойно вихоплені з інститутських лекцій. В нього справді, була дивовижна пам'ять, якась малп'яча. Він міг цілі сторінки так запам'ятати й скопіювати, що не впізнаєш від його власного.
"Так, так, Борис Микитчук став ортодоксальним марксистом! — думає Килина. — Що то йому Тамара розляпала про мене?"
— Про які це жовтоблакитні кольори мріє авторка? Жовто-блакитні ганчірки вже зітліти в огні революції, а з нею вмерла й ненька-Україна від старечої хвороби. Буржуазія часто ховається під мистецьке забороло, щоб із позицій імманентного мистецтва робити проти пролетаріяту вилазки. Отже ми маємо твір наскрізь чужий нашій /войовничій пролетарській ідеології.
А далі Килина почула ще й не таке. Коли ж це Борис став комсомольцем?
— Наша література повинна бути творцем комуністичного суспільства, а всяка інша — нам ворожа. Єдиний вірний світогляд — це партійний. І в особі комсомолу партія має надійного помічника й застрільника. Нам потрібна комсомольська бойова література, а не оця безхребетна кислятина. Бо в комсомол пішло все, що є в нас дійове, творче, ідейне, здорове. Поза комсомолом — бездари, отакі гнилі інтелігенти...
Борис періщив своєю важкою голоблею по Неліному черепу, як сам хотів. Він кпив з неї й, зв'язавши вірш її з ненькою-Україною, глумився над "самостійницькими мріями деяких". Одночасно вбивав він два зайці: мстився за своє чергове любовне фіяско й наживав політичний капітал.
Він з насолодою виступав, він відчував у цю хвилину, що арена перед ним відкрилася, що знайшов він врешті те, так довго й марно розшукуване поле бою, з якого він вийде найпершим, найславетнішим, наймогутнішим...
X.
Весна починалася під гаслом: "земля над нами не порозумнішаєм Ніхто не хотів учитися.
Кость роздобув собі фотоапарат і захоплювався прояв-люванням різних краєвидів. Він занятий був винаходом кольорової фотографії.
Тарас учився грати на бандурі, правда, коли не було близько Нелі.
Кузьма вже був великим поетом. Він уже друкується. Мало не лусне з пихи!
Неля вправляється тепер у прозі й біологію — по боку.
Іспити були ще далеко і все одно — вчись, не вчись, а як помреш, земля над тобою не порозумнішає! А тут уже пахне весною, почалися нежиті, грипи, які переходжуєш на ногах із якимись радісними, закоханими, — і в кого, і чого? — настроями. Часом ідеш по вулиці, глянеш у чиїсь очі ' — і щось таке зробиться нестямне, несамовите.
Тарасові світ відмінявся, як близько була Неля. Він може закоханий у багатьох, у тих, що йдуть вулицею й вражають смертельними стрілами. Але Неля — це щось від усього відмінне.
От дивна річ! Тамара спочатку приголомшила, здавалася якоюсь такою красунею, що досі й не бачив. А вже другий-третій раз побачив її — якось промиґалася ця краса, а як жили разом у одній кімнаті, то й зовсім врна його перестала цікавити. А от Неля навпаки. Спочатку була воца щось таке непомітне, сіреньке, а тепер щодня щось нове і змістовне в ній знаходиш, щодня якась краща стає.
І чого то йому якось окрилюється все, коли з нею? Чи може він у неї закохався?
Вони так багато мають про що говорити. Вона наче й звичайна дівчина, —• сентиментальна, боягузка, наївна, — але вона має щось таке, що всі ці вади стають незначні. В розмові з нею все набирає якось більшого змісту, якесь ясніше стає все.
І все ж, він не знає, чи він закоханий у неї, чи вони собі так дружать...
XI.
Карло Моор одержав місячну стипендію й пішов, купив собі за всі вісімнадцять костюм. Хоч було ще холодно, але він уже кожушка не хотів носити. А патлів принципово не стриг. Так він воліє! Хай хоче любить, а хоче ні! Бо може то вона така через його кумедну зовнішність?
Що воно за суб'єкт, оця Тося? То вона сама біжить його шукати, а як бачить, що він уже навіки її вірний раб, — стає така ображаюче холодна, що він, принижений і розтоптаний, присягається більш і не думати про неї.
Вони вже місяць, як не бачилися. І хоч уже й не носить кожушка, він, наперекір гаслові "земля над нами не порозумнішає" — вчиться, як проклятий. Зранку лекції, по обіді в бібліотеку, обкладеться книжками й працює, аж поки не подзвонить останній сигнал, що бібліотека замикається. Поміж "Аналітичною геометрією", "Експериментальною фізикою", та "Діяматом" лежить "Єгипетська міто-логія" — там є такий малюнок: дівчина держить металеве дзеркало в руці й видивляється в нього. Зовсім Тося!
Як подзвонить останній дзвінок, він із жалем, що не можна взяти книжок із собою, здає їх і покидає читальню. Не поспішаючи, йде собі додому, повний похвал сам собі і приємно втомлений. Десь є на світі Тося, але він от учиться й нічого в світі не.хоче знати.
Так отже, — Тося його'й тут знайшла.
Одного разу риється він в каталогах, — підіймає голову — вона! Сидить, забула, що робить, і сумно, сумно дивиться на нього.
Він наче й не бачив цього. До неї не підійшов, вклонився й пішов собі в читальну залю.
Тоді вона підходить до нього й каже:
— Чи можете вийти на п'ять хвилин? Я маю до вас справу.