Зворушилися ряди, вставали всі, встала й Тося. Вона, — ясно, — була не сама. Той паруб'яга у робфаківському синьому шевіотовому, добре зшитому костюмі, — може то її симпатія? Може то вона з ним прийшла, а він... Який смішний він буде, коли побіжить зараз собачкою за нею... О, ні!
Серафим вийшов із залі найостанніший, вже погасили в ній вогні. Найостаннішим забрав своє пальто, найостанніший вийшов з вестибюля. Найнещасніший з найнещасні-ших у світі!
Наставив коміра й сумно побрів вулицею.
Хтось сапнув його легесенько за рукав.
— Як ви довго не виходили! Я вже думала, що згубила вас у цім натовпі.
Тося!
— Тосю! — не стямився від такої радісної несподіванки Серафим. — Як ви знали, що я в театрі?
— Бо я вас бачила! Ви когось увесь час шукали очима.
— Так, я шукав одну дівчину, що мені прислала листа.
— Цікаво! Вам дівчата листи пишуть? Я ніколи в світі перша не написала б.
— Що ж ви? Вас ніколи вдома не застанеш!
— Якби я знала, що ви закохані в якусь дівчину, я не чекала б вас. А яка вона, розкажіть! Курить?
— Як заводська труба!
— Дуже огидна?
— Така; як ви?
— Ага, то я, понвашому, огидна? То дякую! І після цього чекай вас!
— А вас? Мені дуже сподобався той цікавий хлопець, що сидів біля вас.
— Бо я йому призначила сьогодні побачення. Тому сидів. Думаєте, так, як ви?..
Так вони, сміючись, ішли, світу не бачили, нікого й нічого, десь у них бралося слово, що таїло безмежний зміст. Як вони тішилися одне одним!
VII.
Тарас ніяк не міг призвичаїтися до цього нового стану речей.
Ось у комфортабельнім кабінеті редакції газети "Селянська правда" сиДить він, а поруч... поруч сидить Танцюра, той самий Косоокий, тільки вже не в жовтих чоботах, не у френчі, а в скромному, проте, чепурному костюмі. І говорять вони один з одним, як рівний з рівним, і обоє — члени "Плуга". І нема страху перед ним, тільки цікавість.
Так он він який! Звичайнісінький чолов'яга, добродушний, з м'якою гумористичною мовою, з подільською говіркою.
Крім нього й Тараса, сидять Кузьма Волинець, Дем'ян Побережець, сидить Неля Ореля... Та, власне, всі сидять побратими — крім Тамари. Тільки Карло Моор, Кость Нечіпай, Килина Моргун сидять як гості, а вони, як члени й учасники.
Втім, усі тихенько мовчать.
Кузьма й Дем'ян знайшлися на перших зборах "Плуга" несподівано. Вони не признавалися, що вступають, а тихцем вдалися до "папаші", як чомусь казали на голову центрального осередку "Плуга", Пилипенка.
Неля, одна тільки дівчина в "Плузі", сама того не знаючи, викликала і в Бориса смак до літератури. Він, здається, не мав досі літературної сверблячки і коли б Неля не сказала йому, що подала заяву до "Плуга", то він би й далі провадив кар'єру лідера в своєму драматичному гуртку.
Тепер він вертався додому удвох із нею, а не з Тамарою.
Тамари вже давно не було в інституті. З нею приключи-лася біда. Килина секретно розповіла Тарасові, що Тамару раптом, другого дня після їх "входин", викликали до комісії по чистці і запропонували подати документи, що її батько, — вчитель. Тамара поїхала за документами й досі ще не вернулася.
— Де вона їх візьме, коли батько її й досі попує?.. — таємничо додала Килина. — Але чия це робота?
Борис Микитчук і Танцюра виявилися давніми знайомими. Принаймні, на велике здивовання всіх товаришів, він напівпротеґуюче, напів по-братерському згукнув, побачивши його:
— А, в'юноша! Шанування, молодий таланте! Мой, мой! Дивно! Борис ніколи не говорив, що знається з Тан-
цюрою.
Інші члени обласної філії "Плуга" були ще невідомі одне одному, ще не перезнайомилися.
В цю неділю, звичайний день зборів "Плуга", — всі з цікавістю розглядають газету, першу літературну сторінку з. творами "плужан". Гумористичне оповідання Танцюри, — на першому місці, він тут найвизначніше "імено". Ліричний вірш Кузьми Волинця. Програмова стаття голови їхньої філії — Липовецького, редактора "Селянської правди*.
Борис Микитчук був зачеплений у саме серце. Він ішов сьогодні з певністю, що побачить і своє прізвище на шпальтах газети над нарисом про перше творче засідання "Плу-га". З горя він навіть не підбирався сьогодні до запашних папірос Липовецького, що манливо лежали на столі. Чо-
му ж не надрукували його нарису? Адже Липовецький так підбадьорливо, з надією, на нього поглядає, в так його підтримує.
Борис смикнувся був до Танцюри, бо з ним таки Липовецький радився у всьому, — а той каже:
— Що ж ти думаєш, газета усяку беліберду буде друкувати? Треба ще над собою попрацювати.
Тому Борис сидить, як чорная хмара. То таку ж саму чиюсь "беліберду" надруковано...
Ах, рішучо перші ролі йому не даються! Все десь серед надцятих сидить. Це було пекучіше за полин для честолюбного серця Борисового.
— Коли почуємо твори Тараса Сарґоли? — питав жартівливо Танцюра у Тараса, але в тім жарті був відтінок чогось неприємного. — Щось ти, брате, довго розгойдуєшся...
Тарас, таки правда, довго розгойдувавася. Він боявся виступати із творами. Особливо, як почув гостру критику на інших. А може воно в нього написано не в дусі пролетарської ідеології? А може безпорадне? Щю особисті настрої — смішне?..
Його дуже бентежив голова Липовецький. Він так звисока й так чужо подавав свої зауваження та оцінки, що часом аж на душі холодно ставало. А потім, — до всіх творів з одною міркою: треба кожен твір розглядати з погляду інтересів і конкретних завдань пролетаріяту, що бореться за соціялізм. Тільки тоді він виконує свою соціяльну ролю і має художню цінність.
Тарасові було дуже дивно, яке це відношення має Липовецький до пролетаріяту і трудящого селянства. Щуплий, з тонкою й дрібною кісткою породи, яка поколіннями була далеко від фізичної праці, з вузьким обличчям, з вузькою сухенькою дамською ручкою, яка ніколи, видко, не брала в руки чогось важчого за перо, в елегантних малих, вузьких черевичках, із купецькою, як здавалося Тарасові, звичкою закладати пальці обох рук за пройми жилета, — редактор газети дуже легко й вільно орудував словами: "про-летарська диктатурам "робітничо-селянська влада", "бур-жуазна ідеологіям
Тарас аж жаль якийсь мав на "папашу" за цього Липо-вецького. Невже він не міг вибрати когось, хоч трохи схожого на себе? Тарас ще не знав, що не сам "папаша" його добирав. Поки дійшло до того, що тут у кабінеті редакції збираються вони для своїх студій, — багато чого діялося. Насамперед, ЦК КП(б)У дав санкцію на приїзд і влаштування в цім місті прилюдного вечора. Також і на заклик до молоді. Потім не одно засідання в обкомі партії було, аж знайшов обком відповідного, свого, голову.