Отакий купець! Тільки чваниться, що багач.
Найсмішніше ж те, що Мерікурій завів у своїй книгарні окремий куток із ковбасою і голян^ським сиром. Не може розлучитися із своїм шинком, хоч ти йому що! І ніхто в цьому смішного не бачить. Тільки раз якийсь дотепник, одної думки з нею, зайшов і запитав:
— Чи є ковбаса?
Вибрав саме день, як ковбаси якраз не було. Та й здивувався:
— І як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси? То вже насміялася Дарка!
Та й лізе Меркурій у пани, коли бачить, що те панство до нього не тулиться!
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося... лине молочно-сріблястим степом пісня, а Дарка до своїх думок додає:
"Мужик-мужиком! Тільки й знають, що чарку випити та горлом дертися..."
Вона не мала смаку до цих грубих Сарґолівських розваг. В них не було тонкої краси, задуми й допитливости, що успадкувала вона від скромних і непоказних, знічених на людях, Осташенків. Завжди делікатні, й внутрішньо інтелігентні, вони зроблені з тоншого матеріялу. Осташенкову породу вона вже впізнає в своїх дітях. Як учепиться часом Тарасик, то не можна одкараскатися.
— Мамо, з чого це ця миска?
— З глини.
— Аз чого глина?
— З землі.
— Аз чого земля?
— На знаю. Бог зробив...
— А який той Бог?
— Бачив у церкві? То такий.
— А де він живе?
— На небі.
— Аз чого небо?
— З повітря.
— Аз чого повітря?
— Одчепись! — надокучив їй, бо й сама вже не знає, що відповідати.
— А чого воно сине? — не одчіплюється Тарасик.
— Не знаю.
— А де зірки беруться?
— Не знаю. Бог насипав.
— А нащо він там воза повісив?
— Щоб чумаки не заблудили вночі.
Тут уже справа ставала веселіша. Тарасик знав, що дід його чумакував, воза на небі йому вже хтось показував. Ще тільки не вияснив він, чи то тим Чумацьким шляхом їздять також чумаки й на небі, чи то шлях цей із землі перенісся на небо, бо й чумаків же тепер нема, перевелися.
— А чумацький шлях був колись на землі? — знову приступає він, з новими запитаннями.
— Ні, то вічне.
— А що це таке вічне?
Отак цілими годинами випитує він та ходить назирці за нею і вона впізнавала в ньому себе малу, коли так само чіплялася до всіх.
До всього додумуватися, бачити й відчувати те, чого інші не бачать, запаморочені метушнею буднів, — такі вони, Осташенки. Тим-то любила Дарка тишу їх самітного хутора, що там не було цієї щоденної, беззмістовної і непотрібної метушні. Не треба було брехати й жартувати, там близько до землі, до зілля, там вітер тебе обвіє запашний. Там нема оцієї галасливої веселости, заздрости, непоказаної нелюбови.
Правдивости, як того повітря степового, пахущого, бракувало їй, вона нею дихала, вона не вміла іншою бути.
І чого вона йшла заміж? Вона ж щасливіша була дівчиною, — зітхає Дарка. Е, якби то... Чогось та людина не має своєї волі. Вона підкорена тим звичаям, серед яких вродилася. Щось роблять інші, над чимось розбиваються, чогось досягають, — так і вона мусить.
А для чого то все воно?
Однаково, людина щасливішою не стає. Те, про що мріялося, однаково не прийшло.
Хібащо, для дітей... Може й добре зробив Меркурій, що Оксанку вчить, може легше їй, вченій, буде в житті, ніж Дарці? їй би хлопцем уродитися, така в неї розмашна вдача Сарґолівська. Тарасикові ж навпаки, слід було б дівчинкою вродитися, такий він тихий та задумливий, — все про щось допитується, за книжками світу не бачить, не грається, як інші діти... Чудна дитина!
Он Галя, та з п'ятьох років все в люстерко видивляється, любить чепуритися. Дивиться раз Меркурій на її дрібну, тонку голівку й каже:
— Наша Галя до мужиків не тулиться, треба її між пани пхати...
Федьком ще, покищо, тішилися, малий він ще Дуже.
— Маленький Федючок по припічку скоки-скок!
Він, так само, як Тарасик колись, за кожним словом додає: "Та й о!"
IX.
Так сердиться Дарка на Меркурія. І він також мав на неї досаду неабияку.
Мужик мужиком! Вже, здається, й обертається которий рік серед хазяїв та панів, — а нема в ній того шляхтян-ського вигляду, що в чужих жінок. Невторопна, та й годі!
І що воно таке? І сама гарна, і коси має такі, як ні в кого, і вбирає він її цо-шляхтянському — а не вміє якось до лиця собі все зробити. Ще й рукою махає якось по-мужицькому!
Меркурій порівнював свою жінку з іншими. Є жінки якісь відзіґорні, допитацькі, доскоцькі, а од така, — ні в тин, ні в ворота. Пошлеш її куди, то як почне розпитувати: "А як, а куди, а де?"
— На кінці язика! — сердиться Меркурій. Хутірська простота й повільність у думанні були йому
нелюбі й немилі. Тут часом треба швидко поворушити міз-ками, часом влучно й хитро сказати, закрутити сліди сміхом, — вона цього не вміє. Але нічого не вдієш, як жінка не вміє розписатися, то треба хоч дітей вчити, щоб були якісь розторопніші...
Меркурій був тепер у зеніті здійснення своїх мрій. Гай-гай, минулися ті часи, коли він боявся, щоб батько не заглядів у його криївках якої книжки! Тепер відкрито, на всю Дрижипільщину, має скільки хоче книжок. Книжки були переважно українські, себто, всі ті книжки, які друкувалися українською мовою, були і в нього. Він їх читав перше сам, а тоді вже можна було й продавати.
От це вже лахва тепер Тарасикові! Читає день і ніч. Він думає, що батько не бачить, як він нерозрізані ще книжки читає, — заглядає в них, як журавель у дзбан...
Меркурій із гордістю про це думає, хоч для вигляду він завжди гарикає на сина за це читання.
За це Тарасик, — такий самий вразливий, як і Дарка, — на нього жалі має, але що воно бачило? Хіба воно знає, як то бути малим сиротою? Отаким дитинчам нещасним, — як що треба було з'їсти, то нишком, щоб мачуха не бачила, бо то вижене з дому. Там десь у куточку дадуть йому баба Хотина: "На, з'їж, та щоб мама не бачила...* Треба було вкрастися, а чи гадав він тоді, що от матиме свою власну книгарню?
Завжди зринають у Меркурія жалі до мачухи, завжди, як згадає своє голодне дитинство! Чи ж нарікати йому тепер, гнівити свою долю?
А от все йому чогось мало, чогось рветься він до іншого, кращого... Усе життя.
Меркурій належав до тих натур, що у найневигіднішому шукали щось гарне й тим жили. З того, що йому життя принесло, він найкращим уважав книжки, бо вони відносили його від одноманітности й буденности дрижипіль-ського побуту й розширювали рамки світу.