— А книжечка ж у руках! Хіба він за нею щось бачить?
Аж через рік, як уляглися жалі за бочкою доброго рожевого вина, тато смішками розповідав часом про Тараси-ків "подвиг*.
9. ЩОБ НАША ДОЛЯ НАС НЕ ЦУРАЛАСЬ
І.
Тихо-тихо у мовчазних пахучих полях, залитих місячним сріблом. Дрімають степи, лани й облоги дрімотою мирною і плідною, спить лоно землі.
Великий мир стоїть над землею, — "мір в человецех і благоволєніє". Мир, спокій і добробут розлиті в повітрі, пронизаному місячним молочним сяйвом. Цокотять по білому вкатаному шляху кінські підкови, лунає розмріяна пісня, котиться лунами по стернях/
Спить розкішна Україна, обважніла плодами масного чорнозему і праці невсипущих мужицьких рук. І сняться їй сни щастя, прийдешнього могутнього розквіту всіх велетенських сил і невичерпних талантів.
Спить Дрижипільщина, ярки й переярки, ліски й переліски, улоговини і степки, хутори й села, — арена минулих побоєвищ за ці плодючі землі, арена тяжкої праці багатьох поколінь. В могучім сні грядуть нові покоління, що розцві-туться буйним цвітом на нагромаджених добрах і розкошах. Спить колишнє Дике поле, а тепер заорані, засіяні і зжаті неозорні степи. Чудесні мармурові храми, скляні палаци й казкові сади з водограями та повітряними містками ввижаються спраглим очам Покликаного до життя покоління. Не воно, так грядущі покоління це вибудують.
Все спить. Тихо-тихо у мовчазних полях...
II.
Хібащо не сплять ці подорожани у возах і бричках по дорозі від Розумниці до хуторів на Троянах. Торохтять колеса по утоптаній степовій дорозі й заколисують їх розмріяний спів.
Це вертається все весілля з концерту від розумнянського лікаря, Хрисанфа Демницького, до господи Яринея Сар-ґоли. Сгарии Яриней справляє останнє весілля, женить найменшого сина, Андрія.
Ідуть на возах і бричках,— тарантасах і бідках, сини й дочки, онуки, свати, молодий з молодою. І навіть син Федір, піп, приїхав із Трипілля на родинну учту. Разом зо всіма підтягує старойинної козацької пісні, "Гей, нуте, хлопці...*
Починалося весілля тиждень тому, у неділю, але ще не мав охоти рід розбігатися по своїх домівках. Старий Яриней тягнув би це весілля з місяць, аби тільки бути в центрі того веселого життєрадісного гомону, де він був первопричиною.
А певно! Не було б його, — не було б і цього великого роду. Прості мужики, пани й підпанки, — а все його сім'я. В кожному — якась скалка, одробина його самого.
Якщо не зіпсував Микита, то буде добра пам'ятка від цього весілля. Під ліском, де починає рости бузина, недалеко від^довгого ожереда, вони усі зфотографувалися. Посередині сам задоволений життям старий Яриней, склавши на обох колінах по два своїх незігнутих пальці, а поруч нього, — син Федір, священник. Позаду всі сини з невістками й дочки з зятями, по боках — свати із свахами, а внизу — жевжики-онуки.
III.
А в неділю зажадалося весільним зробити прогулянку до Розумниці. Незвична для Дрижипільщини оказія відбувалася там, хоч уже й не раз бувала.
Невгамовному Хрисанфу Петровичу мало того, що він уже зробив: збудував велику школу, як на Розумницю, аж на два поверхи, — світлу й веселу прогімназію, — збудував лікарню, де грошей з хворих не брали. Йому цього було мало. Він уже от кілька років підряд втілював свою мрію.
Десь влітку, як минуться жнива, він уряджає в Розумниці концерти. Два тижні підряд співає його хор у парку над ставком на дворі, просто для всіх, хто захоче прийти, чи приїхати. І в ці два тижні зїжджаються, — коли хто захоче, на скільки захоче, — люди з усіх сіл близьких і да-лених, з містечок і міст. Великі пани, полупанки, священики, хуторяни, багаті й бідні селяни з дітьми. Інші, як на прощу, йдуть пішки.
Хто хоче, отаборюється возом десь близько в самому парку й слухає усі два тижні, а хто на день-два приїжджає. Беруть із собою харчів, та й не без того, щоб випити, — і слухають, скільки влізе.
Хор Демницького складався із розумнянських хлопців та дівчат, але не тільки. Були в ньому й літні чоловіки та жінки, що ще замолоду в нього співали. Він уже за цей час не одну пісню, записану з уст, гармонізував і все добивався, щоб та пісня його дорога не втратила своєї первісної свіжо-сти та запашности і щоб позбулася несправедливо їй даної назви " примітиве.
Все мав потребу перевірити свою роботу на великому зібранні і не міг нічого іншого придумати, як уряджати такі найширше доступні масові концерти. Його мрія — довести сільську українську народню пісню незфальшовану й неперероблену на романсовий камерний лад до вишуканого столу світових музичних шедеврів, за якими розкошують найтонші, найвибагливіші гурмани, — була провідною зорею його життя.
І він не знав, чи це йому вдавалося. Людей було завжди багато, заїжджалися й сходилися найрізноманітніші верстви, гомоніла про нього слава, — але чи вдавалося те до кінця йому?
IV.
Пізно ввечорі верталися Сарґолові весільні з Розумниці. Співочий рід вертається з розумнянського концерту і ще й місяць так непритворенно світить, мов чарує. Мимоволі якось само собою співається.
На душі в кожного була якась втихомиреність, але й жаль якийсь за чимось нездійсненим, що не приходило ще, а може й не прийде...
Це почуття гострого жалю, що точиться й струмує з місячного сяйва та пісні, як вона долинає через дрімоту, вже знайоме й Тарасові. Він сидить напроти Федора й зачудовано вдивляється в нього.
Так от він який, той дядько Федір, що про нього стільки чув він удома й у діда!
Наче їхній він, наче й не їхній.
Тарасик звик до облич своїх родичів і здивовано знаходить усі їх риси у цьому чужому, світлому, одухотвореному обличчі, обрамленому пишною золотою, аж мідною бородою.
Такої духовної шляхетности ні в кого нема — ні в тата, ні в тіток, ні в Андрія, ні в баби Кирії, ні в діда, ні в Микити. Печать натхненности лежала на високому чолі, на виразі веселих, розумних і добрих карих очей. Почуття від його присутности таке, наче сонце, закочуючись за обрій, зазирає в хату й освітлює темні закутки.
Аж не вірилося, що виріс він у тій самій сім'ї, вийшов з тої самої хати, що на їх дрижипільському городі вже розвалюється, їв із одної миски із усіма разом.