— Це я вгадав, що ви йдете! — вискочив Редько їй назустріч.
— £ІІ, я, ні, я!
— Бо це я така коверзя, що як іду, то гуп-гуп, гуп-гуп... — усміхалася тітка Христя — і все в хаті опромшювалось. Вона наче нарочито так убралася, щоб підкоряти людей не зовнішністю, а своєю багатою щирістю душею.
Вона щоразу, як іде "до міста" із свого кутка, Голівки, то вступить хоч на півгодини до них. Як нема нікого, самі діти, то хоч так посидить на скриньці, найзатишнішому місці у хаті.
— А де мамка? Тато є? Оце таке якесь репане спекла, скуштуйте!
Вона розв'язує вузлика. То буває пиріг, опалок, або шишка. Вже тітка Христя так не прийде! І ніколи своє домашнє, найбіліше, не буде таке смачне, як тітчине Христине, "від зайця". І нічого такого не говорить, а чомусь у хаті веселіше й ясніше від неї. Доброта її була вже скрізь вславлена.
— — Христе, а йдіть-но сюди! — кличе Меркурій, почувши її голос із другої кімнати.
Брат із сестрою давно були вже на "ви".
— Не хочу! Мені й тут добре, — обзивається із скриньки' тітка Христя. — Балюйте собі!
— Йдіть, я вам кажу!
— А чого там? Я на часинку заскочила, треба додому поспішати.
— Не втіче ваша дома!
Дарка сідає біля Христі й починає щось із нею говорити. Але Меркурій заходить у кухню, підводить Христю із скриньки й легесенькими штурханцями поштовхує її до кімнати, де тітка Христя мусить випити чарку.
І скільки її не пам'ятали діти, то все вона або в таких шкарбанах, або літом, аж до глибокої осени, — боса. Широка, репана нога, широка вузлувата спрацьована рука, сама неоковирна й нескладна, — а так її чогось усі любили!
Ніколи ніхто не бачив її сердитою, недоброзичливою. До всіх із найщирішим серцем була. Не була й красномовна, як старий Яриней, — ні, наївно і плутано розповідала про хатні справунки — але так запашно, що все те оживало від самих її: "Та й отаке-о, кажу я вам, все якийсь клопіт... В добрий час сказати, а в лихий помовчати..."
Була в неї одна тільки непоправна вада, — любила вкрасти. Щоб дати комусь другому. В дитинстві вона крала, щоб дати малому братові, а тепер у Меркурія, чи й у себе в хаті щось непомітно візьме й когось іншого обділить. Бо не уявляла, як це зайти до хати й не дати дитині гостинця...
— Справляєте масляну? — вступила до другої хати Христя.
— Отак, як бачите, з доброго дива! — відповіла за всіх Дарка, бо з Христею вона й щовчазности позбулася.
— Ніхто й не думав сьогодні, правду кажучи, справляти масляної. Семен Медовий та Антін Рогізняк так собі приїхали до Дрижиполя, так собі взяли з собою по дві копи яєць. Так собі зайшли за звичкою до Меркурія, так собі сіли снідати. А тут нагодився й Андрій — привіз до млина молоти, також зайііюв до брата.
— Стій, та сьогодні ж, здається, масляна! — ударив себе Меркурій по лобі. — Та й це Ми сидимо, браття, отако собі? Гей, що б тут видумати? Кому б це колодку вчепити?
Що Нечіпай, Автоном Кіндратович, був найближче, а головне, що був "такий святий та божий", то схвалили, що колодку доведеться чіпляти йому.
— Ану, катай-но, Андрію, до нього!
— Не піде! — заперечила Дарка. — Він спить до дванадцятої години.
— Скажи, що я ногу зламав.
— А їйбо! — зрадів Андрій. Це був хліб саме для нього.
В цю хвилину, як зайшла тітка Христя, Автоном Кіндратович вже не відчував відрази до " диявольського на-важденія" — грамофона і залюбки слухав "Віють вітри*, що наспівувала платівка.
— Будьмо, та не гудьмо...
— Чогось снилась мені цеї ночі Оксанка. Нічого не пише? Як вона там? — питає тітка Христя.
Оксанки вже півроку не було вдома.
— Так за нею чогось сумую! Коли б крила, полетіла б до неї, — зітхнула Дарка.
Той Меркурій що не здумає, то півтора людського! Ніхто своїх дітей не вчить по гімназіях, а він собі взяв щось у голову...
— Нехай, нехай... Може трохи чужі люди її до рук приберуть. А то вже таке убоїще стало... їй би хлопцем бути! Весь день десь виводиться, б'ється... — каже Меркурій, стримуючи задоволену посмішку.
Тітка Христя чомусь уявляє Оксанку білоголовою дитиною, що лазить по подвір'ю та курячий послід збирає. А це вже була дівчинка одинадцятьох літ, дуже неслухняна, уперта, задерикувата й забіякувата.
— А де вона навчилася так добре по-жидівському говорити? — запитує Автоном Кіндратович.
— Отако собі, поміж жиденятами, ніхто її й не вчив, а воно собі само з себе взяло, — охоче відповідає Меркурій.
— Зустрічає мене Аба Цудечкіс якось і питає: "То ваша дочка так добре по-жидівському говорить? Я думав, що то
— жиденя!" Так і каже! А я й не знав! То як почув це, та ще й учительку їй найняв, — хай вчиться.
— Жиди Христа вбили, — каже Автоном Кіндратович,
— 'а ви по-їхньому дитину вчите. Бога ви не боїтесь! Невідомо, коли й як, але Оксанка, справді дуже добре
говорила по-жидівському. Це було небувале явище для Дри-жиполя. Власне, це й спонукало Меркурія віддати дочку до гімназії, хоч ніхто дівчат зроду в Дрижиполі не вчив, ніхто взагалі, навіть хлопців до гімназії не посилав. Але він усім пояснював свою волю тим, що дуже розпустилася дитина.
— Я б таку дитину своїми руками задушив! — говорив Автоном Кіндратович, широко розсівшись за столом. — Сіонські мудреці в своїх протоколах... записали, що ґой... послухайте, що вони кажуть, — "ви у нас у мішку, тільки ще не зав'язані"... Революцію хотять зробити...
— А чого ж вони нашої вчаться? — гарячився Меркурій.
Якби то Автоном Кіндратович знав, що й сам Меркурій був у революційному гуртку, разом із Абою Цудечкісом!
— Е, добре по-їхньому вміти, вони навмисне не хотять, щоб ми по-їхньому вміли, — сказав тільки він, згадавши про це.
Почали одне одному " доказу вати*. Автоном Кіндратович клявся й божився, що він своїх дітей далі двох-клясової школи й за поріг не пустить, бо та наука всяка тільки революції розводить.
— Та чи ви знаєте, що мій паршук, Костик, уже тепер мене не хоче слухати? Як почув, що ви Оксанку відвезли, то з таким правом до мене... "Хочу вчитися*, — заявляє...
— А я буду $чити, хоч і останню сорочку зніму, — уперто каже Меркурій. — Хіба мені ось добре, що мій батько мене не вчив? Хіба б я в тій коршмі сидів? Буду вчити й Оксанку, й Тарасика, й цих жевжиків...