А може вона в інших атмосферах уже, що обволікають ці блискучі зорі. Може на якійсь уже плянеті, що ходить крг одного з цих міріядів сонць Чумацького шляху. Як лине від них світло до мене, чому не полетіти душі туди? Чи не перетворилася вона в частку цієї незбагненної людському розумові світобудови? Чи вона є лише в ньому, Тарасовому суб'єктивному відчутті? Зникне Тарас, — зникне й мамина душа з таким милим йому ладом?
його душа була настроєна на космічний лад. Якась частина його самого злилася з космосом. Ось стоїть він у цьому рухомому коробові й силкується побачити ту другу частину, таємничу тепер.
Вони, ті папуги, називають це містикою, забобонами, "трансцедентальною чепухою"... Хай зветься хоч яким лайливим словом, — само життя, сама смерть викликала ці думки, він мусить їх переживати. Раз вони є, вони існують у природі й ніхто не сміє заборонити йому так думати...
— Стережіться, товаришу, щоб я вас не вбрикнула свєю лапою, — почув позад себе.
Озирнувся.
Якась тонка постать гнучко спиналася, щоб вискочити на полицю. Дівча якесь.
Тарас посторонився, відступив. Дівча подякувало. Тарас знову втупився в вікно із своїми думками. Він не
помічав, що дівчина всунула і свою голову над Тарасовою у вікно.
— Яка темна ніч... — промовила дівчина до когось, бо десь із другої полиці обізвався другий жіночий голос.
— Хоч ножем край!
"Певно якась вчителька, — машинально подумав Тарас. — Хто ж у нас говорить ще рідною мовою? Село та ще вчитилі хіба".
І забув за це. Знов думав про своє.
— Чому ви, товаришу, не лягаєте спати? — зачіпала дівчина.
Тарас не обізвався.
— Ви глухі? — не хотіла та відчепитися.
— Маю час... — буркнув, нарешті, він і знову забув іа настирливу сусідку.
— Яка містична ніч... — промовила дівчина немов про себе.
її мов дратувало, що цей довготелесий бовваніє в вікні й не хоче на неї звертати уваги.
А Тарас здивовано повернув до неї голову. Його думки наче мають звук?
— Чому містична?
— Бо так!
— Скільки вам років? — строго запитав Тарас.
— Двадцять. А що?
— Матеріялізму ще не вчили? Нема в природі жодної містики, це метафізика!
— А як я хочу! — задерикувато відповіла дівчина. .— Хіба я мушу давитися тільки тим, що розжовано в шкільному підручнику?..
— А потім будете отруювати учнів...
— Яких? — здивовано запитала дівчина.
— А ви що, не вчителька?
— Схаменіться? Я студентка... Себто, була студенткою... Тепер я таке собі ніщо... — останнє слово вона відрубала.
Цікаве дівча. Таке молоде й уже розчароване...
Розмова обірвалася. У Тараса ніяк не в'язалася нигка думок так, щоб щось розпитувати її чи хоч відповідати. Він дивився просто себе, був душею десь далеко, біля ліжка вмираючої матері. Як нестерпно хотілося бачити її, говорити, дивитися! Яка ця рана недоторкана, відкрита'
Смерть матері — скорбота на все життя.
— А якби я, товаришу, вас щось спитала? — знову нагадала про себе дівчина.
Він про неї вже й забув.
— То питайте.
— Чому ви такий... бука? Дивіться, — мчить у всесвіті шаленим бігом наша малесенька земля, одробина незчисленних сузір'їв, — може Чумацького шляху? А на цій землі біжать ланцюжком малесенькі точечки, а в одній точечці не спимо ми, невидимі оком порошинки, й можемо обійняти весь світ, бути володарями всесвіту... бодай думкою... Ні, не бодай, а всемогутньою думкою!
Дівчині, видимо, хотілося поговорити. Може вона мала рацію. "Порошинки, невидимі oкoм...,, Здається, дуже інтелігентне дівча. Якось приємно бачити таку молодь. Поки вони, старші, чухалися, — наросла зміна...
— Приємно дивитися на нову підростаючу інтелігенцію, — сказав він уголос.
Так провадили вони незначну розмову. Все кругом спало, колеса розмірено торохтіли й ніби вколисували, ніби допомагали їх розмові. Дівчина поривчасто й експансивно, наївно й водночас дивно дозріло, кидала свої влучні репліки.
— ...плоть від плоті робітників і селян, хай живе батько народів, мудрий Сталін, його соратники і ленінський комсомол, несамовито-бурхливі оплески... — договорила вона скоромовкою.
— О, то ви читаєте газети! Але при чому тут батько народів?
— Бо нащо йому інтелігенція? Він хоче з усього Союзу зробити хор ручних папуг. Він буде говорити, а слухняний хор має тільки повторювати слово в слово.
Ошелешений Тарас промовчав.
— А справді не вгавала дівчина, — хто сміє відступитися від того, що сказав вождь? Скажеш іншими словами, навіть кому переставиш, — вже виходить контрреволюція.
— Ви, певно, куркульська дочка... — відказав на це Тарас.
— Така, як ви, — китайський мандарин, — палко опротестувала вона. — Мій батько — організатор однієї з перших комун на Україні, вступив до партії ще за часів громадянської війни, працює механіком у Горлівських шахтах. Я — виросла в комсомолі, з піонерсько-жовтенятських пелюшок вилупилась...
— Аж страшно! — мляво усміхнувся Тарас. — І ви не боїтесь, що я на вас донесу? Вас же...
Хотів сказати "викинуть із комсомолу", але подумав: "її вже й так викинули. Гостра, як оса..."
— Ви не доказали. Посадять? Хай садять! Але ьи не підете нікуди доносити, — та й на кого? Ви мене, однаково, не знаєте, ви мене не бачите... Та ви нікуди й не підете... — впевнено й безпечно повторила вона.
— Чому така певність?
— Так! Я — психолог!
— Де ж це ви така мудра, в двадцять років, взялася?
— З місяця впала! Тверде дівчисько.
— У ваші роки я був... Я так вірив у соціялізм...
— Вірили? Отже, вже не вірите? Кляте дівчисько.
— Багато говорити, мало слухати...
— Не хочете говорити? Ну, то я скажу. Ніякого соція-лізму нема. € державний капіталізм, який нам видають за соціялізм і хотять, щоб ми вірили. Себто, не думали. Сказано: "соціялізм уже побудований в одній країні", — ну, й повторюй, як папуга. А що за цими словами?
Тарас був такий далекий, він майже не сприймав слів дівчини. Якась лише незначна частина його "я" реагувала на зовнішній світ. Але вже викресана іскра уваги жевріла й примушувала не уривати незвичної розмови. Цікавий екземпляр. Розчарована комсомолка. Воно своїми молодими очима бачить відразу те все, що він добував крок за кроком. Воно вже й у слова прибрало те, що нуртує, як почуття, у них, старших.