— Ванька-рутютю! Це прекрасно! Це найзвучніше за все, що я про нього чув! — розвеселився й Тарас. — Я думаю, в нього від пихи ніс скоро видовжиться аж до пупа. Намісник диктатора.
— Подумати тільки! — презирству Килининому нема меж. — Насмілився один-єдиний критик видрукував правдиву рецензію, — як на Україні не можна, то в московському журналі, — та й дістав, аж покотився. Цього "клясика" державний апарат не дозволить критикувати. А всі плюються...
— Зате йдуть у всіх театрах Союзу його п'єси... — іронічно ніби заперечував Тарас, якому було забавно чути свої думки в інших устах.
— Всі ці п'єси, що він варганить останнім часом, зроблені за одним рецептом: профспілкова клюбна самодіяльність, квітучий сад, і стозполовиною процентно ідеологічно витримані дві пари. Якісь реклями шлюбної міщанської контори, а не художні п'єси...
Килина гнівалась. Тарас дрочився.
— А "добробут широких колгоспних мас"! А "жити стало краще, жити стало веселіше"!
— Еге! "Кадри вирішують все"!
— Так, так! "Людина — найцінніший капітал у пролетарській державі"... "Доженем і переженем"...
— "Давайте, не будем 1"..
— Та однаково, яке гасло, аби з газетної передовиці. Рецепт є... Зварганив і сам собі в долоні плеще.
— Хто?
— А от я недавно дивилася цю солоденьку манну кашку "для простолюддя". Микитчук сидів в урядовій ложі із якимось партійним принципалом і сам перший почав апльоду-вати своїй п'єсі. Хотіла я підійти, запитати, коли він віддасть мені борг...
— Що за борг?
— Якщо пам'ятаєш, я поїхала в експедицію, заробила грошей. Він моментально пронюхав і прибіг позичати. То були мої перші зароблені гроші. Я на них надіялася про зиму, — але дала. Минув рік, — Борис грошей не віддає. Бачу, що він не такий злидень. Питаю: "Чи пам'ятаєш, що позичав у мене?" — "Пам'ятаю." — А думаєш віддати?" — "Ні, не думаю..."
— Так і сказав? Клясична відповідь. А ми ще сумніваємося, чи він клясик. Ага, а що то за історія в нього була з Тамарою? Тамара ж тепер із орденом ходить...
— А! — нетерпляче скричала Килина, мов не бажаючи слухати про Тамару. — Ця ладна перефарбуватися на що скажуть, аби тільки платити.
— Та що до неї Сміянець.— вислужник...
— Гавкунець. Штатний говорун. Типовий просвітянин радянського видання.
— Щось він ніяк не дослужиться, хоч би до якого поганенького ордена.
— Я певна, що то він про той альбом доніс.
Сьогодні — день розкриття таємниць. Так буває в них, — зачепиш за ниточку, а воно й почне торочитися, торочитися...
їйбогу, Тарас ніколи не бачив увічі того альбома, що за нього зацькували Волинця й Побережця. Коли ж це було?
Ніколи йому не показували його, тільки раз Кузьма був натякнув щось...
А це діялося ще до нього, він був на селі десь тоді. Ці два незаможники змайстрували шаржі на всіх тодішніх світил та їх супутників. Текст Волинця, малюнки Побережця. А Сміянець про це знав...
— Глянь! — перебив її Тарас, обернувшись лицем до міста.
Він любив дивитися на мальовничі міські горби в садах з цього берега.
— Глянь! Чи той павільйон, он там на кручі в кучерявій зелені, чи він не подібний на тризуб? Жовтий, золотий аж, а тло з чистої блакитної емалі. їйбогу!
Килина вдивилася. Втім, вона озирнулася навкруги.
— Тихше! Бо хтось підслухає, — буде тому архітекторові! То Костів приятель того проєкта робив.
Мовчки дивилися. Чи це вони вигадують? Але ж справді бо так...
— Я там була не раз. Зблизька — анітрохи цієї наподоби нема.
То був феномен. Може поза волею його автора. Може повітря тут таке? Зідхнули.
Тарас хотів ще знати про ті студкомівські її подвиги. Бо й він також учився під захисним щитом підпільно виданого незаможницького квитка.
— І ти? А я тоді думала, що ти, — найпролетарськіший студент у всьому інституті!
Килина секунду дивиться на Тараса й обоє вони вже знову несамовито регочуться.
Аж от через скільки років розкриваються їх таємниці...
15. М А Л Ь В І Н А
І
Сонце ніжно золотило всі верхівки, все, що досягали ще його прощальні проміння. Скляні дахи, верхівки дерев, шпилі веж. В низинах затягало синіми димками-пилками. Вечірній поьд відходив.
В м'якому вагоні, оббитому зеленим плюшем, ліниво погойдувався на пружинному сидінні драматург Борис Микитчук, — депутат лавреат, академік, орденоносець, мільйонер. Він звик їздити багато отак у м'яких вагонах, — до Москви, на виступи, на прем'єри своїх п'єс... Цим разом він їхав представлятися до своєї виборчої округи, що висувала його кандидатуру у депутати Верховної ради СССР.
В цьому ж поїзді, десь у одному з вагонів, населених простими смертними, їхав і Тарас Сарґола. Він покинув усе й, ще вчора діставши Оксаниного листа, вже сьогодні був у дорозі. Тривога, вкраплена в Оксаниному листі, в її словах: "мама заслабли, лікар негайно призначив на операцію... Я боюсь що це — рак... Не знаю, чим усе це закінчиться..." — тривога ця ширилася, росла й множилася в ньому, хоч як він скріпляв себе.
Борисові Микитчукові не хотілося спати. Він обмірковував свою промову перед виборцями й інколи поглядав у тьмяне вікно. Поїзд прибуде, очевидно, попівдні.
Тези заготовлено в цека, а словесного, барвистого шуму в нього вистачить не на одну промову, недаром він стільки років виховувався в комсомолі. Одна година — й промова буде взавтра вранці прикрашена та розцяцькована, як ялинка.
Геніяльннй Борис Микитчук, вихований комсомолом і партією, улюбленець народу, найпопулярніша і найславет-ніша людина на всю Україну — не вдарить лицем у болото.
П'яна, наркоза слави була уже звична для його організму. Ці повсякденні дози, у вигляді хвальних рецензій, повідомлень, друкованих виступів, згадувань, портретів, — були йому вже потрібні, без них він почував себе в'ялим і нікчемним. Він звик до підхлібного й побожного погляду, куди б не глянув у спілці, де все робилося за кивом його голови, за помахом його вій.
Так, він тепер уже справжній вельможа, справжній державний муж. Перший серед перших. Герої Радянського Союзу шукають зустрічі з ним...
Поїзд ритмічно вколисує здійснені мрії, сон зліплює очі. Майбутній депутат натиснув рукою ґудзика настільної лямпки, лінивою рукою сягнув по портфель, — переглянути сьогоднішні газети, свої портрети...