Того, хто вийшов до них услід за цими словами, Хрисанф Петрович зразу просто таки не впізнав. Огрядний чоловік у вишиваній сорочці, але з борідкою-еспаньолкою й самозадоволеною, слабо стриманою посмішкою, — невже Меркурій? Правда, голос мав такий самий, — глибокий баритон, — а їжачка вже не мав.
Він, видко, звик уже до таких навал, бо не здивувався, а тільки згукував:
— О! Заходьте! Просимо! Ось сюди!
Він метушливо запроваджував гостей до другої кімнати, кудись вискочив... Взагалі, не було й сліду в ньому того вайлуватого, несміливого парубійка, якого знав колись Хрисанф Демницький.
Інколи тільки просковзала на його обличчі та хлоп'яча, наївна й весела, наче стримана, але неслухняна посмішка. Але що це за еспаньолка, що це за купецький вигляд, що за шинкарський згин стану?
Невже він тоді так жорстоко помилився, вбачаючи в Меркурієві потужну талановиту вдачу? Невже вигадав собі незаурядну яскраву індивідуальність, що на голову стоїть вище свого оточення?
А з нього вийшов звичайнісінький крамар, та ще й шинкар!
Меркурій бігав коло гостей, ставив на столі пляшки з горілкою й вином, якусь рибу й шинку, а старий Сарґола оволодівав розмовою:
— Я завжди казав, що моєму Муркурові робота коло землі в носі крутить... Він собі все метикував, щоб до легкого хліба добитися. Е, молодця сина маю!
— Це все дякувати Богові й татові, — вставив старий Ференець. — Нам ятаю, як ви вчили, бувало, Муркура Яри-неевича. Аж пір'я з нього куріло... Он мій Данько...
— Бо коли б не бив, то так би й виросло ледащо, — оволодівав розмовою Яриней. — Бувало, кажу йому: Мур-куре! Що ти собі думаєш? Поб'ю, поб'ю йому на голові в цурпалки тую скрипку. А він, назбитки мені, другу купує... Таке убоїсько було, — не надіявся, що вилюдніє...
— А тепер має скрипку? — зацікавився Хрисанф Петрович.
— Є, аж дві! Якої тільки в нього музики нема! — радісно відповів Яриней. — Муркуре! — гукнув старий до другої кімнати. — Ось заграй-но нам якої польки...
Меркурій з другої кімнати чув ці розмови. Він виніс якусь скриньку з насадженим на ній рожевим розтрубом, мов велетенську квітку берізку.
— А це ще отаке маю! — самозадоволено сказав він.
— О! Що воно за штука така!
— А ось побачите! — стримуючи неслухняну посмішку, не поспішався Меркурій.
Він приладнав скриньку й з велетенської берізки вилег тіла якась бравурна мелодія.
— Чи ти бачиш? Музика! — дивувалися сивовусі, малі діти. Зглядалися радісно. І чого тільки не навидумували тепер!
Та Хрисанф Демницький бачив уже ці грамофони. Він із презирством ставився до цієї "музики". Якась досада, жаль і розчарування розбирали його, якийсь недобрий присмак щоразу більше осідав на душі.
Ех, брате Володимире, брате Володимире! За народ пішов ти колись на заслання, згнив від сухот. Жертвенно згорів у кипучій роботі для нього. А для чого, кому потрібні були твої жертви?
Сам Хрисанф Демницький не переймався ніколи запалом тих політичних змагань, може навіть трохи скептично ставився до народницьких ідей — у нього змалку була єдина пристрасть, — народня пісня. Але просякнутий мимоволі духом тих ідей, що квітли за його студентських років, він розпочав свою лікарську й господарську діяльність у Розумниці з того, що збудував за власні кошти прекрасну двоповерхову школу, а ще кращу лікарню. Ніколи він за це платні не вимагав, гонорарів із селян не брав, як лікар.
Те, що дав йому^його народ, він старався повернути як-найкорисніше для нього, як найбільше культури йому впоїти.
А цей народ, як тільки ^вибивається в люди", починає набиратися культури, — заводить шинки, прекрасну свою пісню заміняє грамофоном!
І головне, — ніхто, ні ці багаті, порядні й статечні хуторяни, ні молодше покоління не відчували обридливої сторони шинкарського ремесла.
Для них, — як скрипаль, так і шинкар — людина, що має в руках легкий хліб. Честь та шана тому, хто зуміє собі того добитися. Ледащо той, хто не має зисків. Чи існує для них різниця між коршмою й мистецтвом? Хрисанф Петрович думає, що ні...
— Тату, мама кличуть, — вбігла дівчинка, що колисала дитину.
— Хай почекає... Зараз, — відповів Меркурій і накручував собі грамофона далі.
Цікаво, якими ж стали інші учні Володимирові? Данько Ференець, Аба Цудечкіс? За Данька чув, що артистом став. А щодо Аби, то Хрисанф Петрович ще й сьогодні бачив, що ювелірна Цудечкіса процвітає, хоч старий Янкель помер. Тепер там Аба, певно...
Ну, і на що путнє навернув їх той мрійник? За кого себе занапастив? За коршмаря, чи ювеліра-лихваря? Він згинув із сухот, а вони почитали його книжечки, побавилися в революцію замолоду, а минули молоді літд, одвіялася дурість, — та й взялися до справжнього реального життя, за прикладом батьків — багатіти, вибивати копійку з свого ж народу...
А ти, Володимире, лежи в могилі десь у далекому Тобольську!
Хрисанф Петрович був до глибини душі розчарований. Отаке вийшло з Меркурія!
— Меркуре, а йди-но сюди! — визирнула з-за дверей жінка. — Я не дам ради...
— Дарко! Дарочко! дорога невістко! — радісно заволав старий Сарґола до жінки. — А йди-но! Йди-но, вип'ємо з тобою!
— Там у шинку людей повно, я сама їм ради не дам!
— Муркур піде, а ти ходи сюди!
— А хто ж у шинку зостався? — стривожено запитався Меркурій, вже покинувши грамофона.
— Оксанка!
Жінка з закладеними круг голови кілька разів чорними косами, з очима, сумними, як у лані, мрійними й строгими, запитливо глянула на чоловіка й, побачивши, що він рушив до шинку, — скромно підійшла до столу.
— Ой, ти ж моя дорога невісточко! — приплакував уже розчулений Сарґола. — Будьмо! Дай, Боже, що нам гоже, а що негоже, то не дай, Боже!
— За ваше здоров'я, тату! — сказала жінка взявши в руки чарку.
"Де це він доп'яв собі таку мадонну?" — мимоволі здивовано подумав Хрисанф Петрович. — "А сам — шинкар — шинкарем"...
Він ледве сидів, з нудьгою й сумом згадуючи, що сьогоднішній день йому пропав марно.
6. ШИНКАРКА
І.
Чи й справді це Осташенкова Дарка? Те степове, хутірське, тоненьке, скромне запашне стебельце? Чи вона ж це — повновида, квітуча жінка з косами, обведеними круг голови вінком, з сумними й строгими очима?
Вона.
Як це сталося, що замість відлюдного, степового, запашного повітрям, хутора — в цім шинку опинилася?