— Геніяльно!.. — не міг заспокоїтися зачеплений за живе Балалаєвський. — Геніяльно! Додумайтесь ви до цього! Ґоркій уже, звісно, зацікавився її романом.
Балалаєвського підмивало, так наче Бунчук перебігла йому дорогу. А тим часом і він зумів викрутити собі "кусочек хлеба, вагон масла". Ласкаве телятко три матки ссе. Писав він на трьох мовах відразу — жидівській, українській та російській. Газети на всіх трьох мовах друкували його невтомний потік балалаєвських віршів і нарисів. Але йому було мало, він був штатний літератор не де, як при опереті, не кому, як йому доручали переклади ходових постановок — Балалаєвський не брався за те, де не пахло великими гонорарами чи відсотками. За переклад — само собою, а відсоток, тисячка за тисячкою, з "кожної вистави, само собою йшов йому через управління захисту авторських прав. Слово чести, для умілого література дає високі прибутки, звичайно, коли взятися до цього по-комерційному!
VI.
Аделаїду Бунчук вітали немало. Сам "щирий українець". — як називав Левіт Якова Мірского, який хоч і був "рус-скім пісатєлем", але кохався в вишиваних полтавських сорочках, — сам Яков Мірскій, підніс тост за процвітання української культури.
— Закордонна емігрантська преса зняла ґвалт, що в нас загибає українська культура, — проговорився він. — Але ми не боїмось цієї нікчемної дзявкотні, безсилої емігрантської люті. Так, ми знищили контрреволюцію, що звила серед нас своє "мерзенне кубло, але ми маємо чим і похвалитися. Хіба ж у нас нема наших радянських, більшовицьких романістів, драматургів, поетів, вихованих сталінським генієм, співців сталінської епохи? Ми вітаємо відданих і чесних безпартійних більшовиків, партія й уряд любовно піклується кожним талантом, кожним, хто хоче щиро працювати для нашої соціялістичної батьківщини.
І справді, варто глянути на цей бенкет, почути ці тости, щоб запитати і відповісти: Українська література гине? Українська література в розквіті й пошані!
— П'ю і я тост! — встав Микитчук. — П'ю за нашого у-любленого поета, за визначного майстра слова... — він зробив павзу і всі затихли, чекаючи, хто ж іще сьогодні потрапляє на олімп. Чи не Муня Балалаєвський, який останніми часами щось дуже розв'язно поводиться і на Микитчука позаочі каже не інакше, як фамільярно: "наш Боба".
— ...за нашого неперевершеного майстра сонету, Василя Рогнідича.
Тишу, що відповіла на цю несподіванку, вкрили звуки оркестри, вона заграла "Пісню про Сталіна". Овації, вигуки розляглися слідом за цим тушем. "Слава Сталіну"! "Вітаємо Рогнідича, автора найпопулярнішої пісні про нашого вождя"!
Його таки любили, цього завжди напідпитку Василя, і не було тут ані одного, хто нещиро радів би, що, нарешті, з Рогнідича опалу знято. Він таки справжній блискучий майстер і така шана, овації, привітання йому належать. Це був справжній поет, і якщо треба було пісні, "щоб Рогнідич міг ходити по світі, — хай живе пісня!
Слово взяв і штатний говорун, Сміянець. Деж би він втерпів, щоб і собі не поговорити?
— Ворожі голоси сичать, що ми перебили всіх наших талановитих письменників, що ми жорстокі — сказав він. — Сьогодні на прикладі Василя Рогнідича весь світ переконується, що це — неправда, злісний наклеп. Хто став на вірний радянський шлях, того ми вітаємо, того щедро обдаровують увагою партія й уряд. Хто не наш, — так, до того ми жорстокі!
Ні, ніхто не скаже, "що українська література в загоні, що українських письменників винищують. Навпаки, коли вони заслуговують, то мають всякі почесті. Письменникам збудували житловий дім, організували літературний фонд, дали в околицях міста гарну віллу. З широкого рогу літфонду сипляться різні блага...
В таких хвальних тонах проходив увесь бенкет. Звичайно, були вже й ображені, які сподівалися й своє ім'я почути. Особливо відчули це їхні дружини.
Галка Криничка перша належала до ображених. Як так? її Льоньку вся Україна знає, а його й не згадали!
Вона надула гарненькі губки, а чарівний сьогодні Микитчук те відразу помітив.
— Не падайте духом, товариші! Ми дуже багаті талантами, партія сьогодні відзначає одних, а завтра других. Хай живе поет, Леонид Криничка!
Леонид Криничка тим часом був уже закоханий. Він очей не зводив із Смеречинської, яка таки виплакала собі запрошення на сьогоднішній бенкет.
Даремно Галка демонстративно пропливла перед ним у парі з Борисом танґо, — ніякої уваги. Льонька з масляно-вогким розм'ягченим поглядом щось нашіптував Смеречин-ській, — якби Галка знала, що!
Якби Галка знала, що в химерній душі поета закипала ревнива поезія до зрадливої Галки, в той час, як він говорив про кохання, про неймовірний його сум за нездійсненим щастям із Смеречинською. Криничка готовий був пальці гризти з ревнощів, душа його справді розривалась від ревнощів до Галки й захопленням Смеречинською в ту хвилину, як розлючена вкрай Галка тигрицею підскочила до свого Льоньки й з усього розмаху вліпила цілою п'ятернею по обличчю.
— Ходімо зараз додому! — звереснула вона, вносячи жахливий дисонанс у естетичну атмосферу бенкету.
Леонид Криничка від несподіванки розгубився й покірно дав себе підвести. Галка — вся експресія, гнів і обурення, — вхопила свого Льоньку за руку і, як мішка, тягла до дверей.
А Льонька з похнюпленою головою покірно йшов, трохи, правда, упираючись. Лише в дверях він спам'ятався. Обернувся, знайшов очима свою сьогоднішню пасію і по-змовницькому підніс вказівного пальця вгору.
— Нічого! Вона мені вдома за це заплатить! — на всю залю приобіцяв він своїм чистим, дитяче наївним голосом.
VII.
Софа нудьгувала. їй все було немиле, все остогидло, нудьга забирала її. Ниділа, кисло всміхалася, відчувала себе зайвою на бенкеті і може, взагалі, у житті.
Борис уже давно не любив її.
Ах, минули ті часи, коли вони, щойно побрані, бродили, обнявшись, в Лівадії над Чорним морем, межи кіпарисами під палючими проміннями південного сонця, закохані. Минули безповоротно! Тепер між ними заходить щодалі більший холод, відчуження. Софа не може нічим прив'язати Бориса, вони такі чужі одне одному.
Дітей у Софи не було.
Це почасти й добре, — кожної хвилини вони могли розійтися... Але вони не розходилися. Софа тому, що вже звикла до ролі першої з перших, до власного автомобіля, Борис тому, що партійна етика і комітет не дозволяли йому брати розлуку з жінкою. Дуже йому потрібне, щоб записали догану! Якби він був десь там унизу між тими масами, — а то ж на нього весь світ дивиться, за кожним рухом стежить. Та, зрештою, чи то так важливо?