— Ти знаєш, — Кузьма притишив голос до шепоту. — Було зо мною раз таке: Іду я ввечорі вулицею, підходить до мене якийсь незнайомий і каже: "Ви — поет Волинець. Ми на вас розраховуємо". І щез. Після того я ніколи нічого не чув, ніхто до мене не звертався. Але ти знаєш... — Аж до вуха нахилився Кузьма. — Я думаю, що хтось є, хтось не спить, хтось діє. Де, хто, як, — не знаю. Але є. Хтось однаково бореться.
Радісно подивилися один одному ввічі, але Тарас обурився:
— Начорта ж ти їм це сказав?
— Та чи ти здурів? Борони, Боже! Щоб ще мене мучили? Я тільки Дем'янові про це сказав, більш нікому. Колись, як ми цілу ніч із ним читали "Вальдшнепи" Хвильового...
8. ЛЕВІТ
І.
В такім буревії чи може мати якесь значення те, що кілька бліденьких його, невдалих творчих потуг відхилено? Що там хтось користується вкраденою в нього славою? Яке значення мають його дрібні незлагоди, коли мруть і пухнуть мільйони? Коли за першими арештами пішли другі, треті? Забирали вночі, то групами, то поодинці.
Одної ночі не стало колишніх неоклясиків. Другої — всіх "уярмлених братів". Третьої — порідшали ряди колишніх футуристів.
В письменницькому колективі, який іменувався тепер Спілкою радянських письменників України, увесь час ішла напружена "артилерійська підготовка". Людей, яких потім раптом одної ночі не ставало, перед тим проробляли на загальних зборах, творчих вечорах. Проти них виступали правовірні, стовпи з громовими убійчими промовами. Звичайно, починав Ре, за ним ЦІуліка, Липовецький. Липовецький був тепер уже не редактор газети, а науковий співробітник інституту української літератури. Виступав напористо й науковець із марксо-ленінської катедри, Мамаєвський, теперішній секретар партосередку.
Починалася кожна промова з наших програмових завдань у світлі п'ятирічки в чотири роки. На всі лади тлумачили про позитивного героя, соціялістичну героїку, магнето-буди в літературі, розроблені методом соціялістичного реалізму, — от чого чекає від радянського письменника партія. А після того періщили по тім'ї якогонебудь дрібнобуржуазного попутника, чи "дикого", "фашиста", усякі дрібні гієни, шакали й шавки, — такі, як Оксанич, Микитчук, Загайгора, Таран...
Хоч спілка вже існувала, але приймання до неї ще далеко не закінчилося. Спочатку оргкомітет прийняв тих, хто найбільш заслужив, себто, самих себе.
Як і при розділі "благ", з цього приводу було велике хвилювання. А втім, незрівняно більше. Бути прийнятим чи неприйнятим означало — мати чи не мати пашпорту в літературі. Жити чи вмерти... Щораз частіше їздили до столиці, не дожидаючи Божої ласки. Інші посилено низькопоклонили перед Ре, бігали до нього додому, носили новини, плітки, махали послужливо хвостиком. Ще інші надіялися заробити собі членство погромницькими статтями проти клясово-во-рожих елементів. В повітрі пахло жирними пайками для членів спілки та іншими невичерпними колодязями "благ".
Хвилювання своє кожний маскував кпинами. Кулуарні розмови не жаліли нікого, — там, насамперед, відбував кожен чистилище, там висміювали й насміхалися з кожного. А вже потім всі ті плітки якийнебудь Таран доносив у приємному затишку домашнього кабінету Ре до вух принципала і звідки вже йшли настановлення щодо кожного.
Наприклад, із Аделаїди Бунчук можна було безкарно кпити мало не на зборах. Ре, сидячи за шахами, оточений при-хвоснями й улесниками, говорив, як паша:
— Ми коли ту заяву читали, то всі за боки бралися. Повстає питання — чи це людина нормальна? Вся заява про те, щоб її прийняли до спілки, складається з освідчення в коханні до кота її, Лірика.
— Вона вчора три години розповідала мені, що як була вона останнім разом у Москві, то дістала запрошення на бенкет у Кремль і з Сталіним бенкетувала...
— Так, і Сталін просив читати вірші Єсєніна та Анни Ахматовой
— О, де міра, чи можна так безвідповідально брехати?
— Я не знаю, як цю причинну стару химеричку приймати до спілки? — заклопотано думав уголос Ре. — І має людина нахабство подавати заяву!
То найлегше ж за все відмовити!
Але відмовити Аделаїді Бунчук так просто, як іншим, не випадало, і на це були свої причини. Казали, вона переклала Шуліці збірку його поезій на російську мову.
— Чи то правда? Вона безбожно багато хвалиться! Одні казали — так, інші — брехня.
Тарас приходив у спілку, — посидить, помовчить, послухає, як одні з одних насміхаються. Сам він був, по-давньому, якийсь невиразний, невизначений. Не мав, по-давньому, друзів. Про справу з пляґіятом всі, та й він сам, забули, не до того було. З Микитчуком він не вітався, з Загайгорою, з Тамарою, — згорда — чемно-сухувато. Сміянець тепер чогось уникав його, — мабуть, щоб не думали, що він з ним приятель.
Може найкращі стосунки були в Тараса з Левітом, надзвичайно тонким і цікавим співрозмовцем. Вони часто не могли у клюбі досхочу наговоритися, виходили разом. Раз навіть Левіт потягнув його до себе додому.
Такого сердечного гостинного прийому Тарас давно не пам'ятає. Велике помешкання Левітове було забите книгами, він сам був, як старовинна книга... Справді, все більше переконувався Тарас, що коли Левіта вважають найбільшим сучасним жидівським поетом, то це правда.
Левітова гостинність зайшла до того, що він не хотів пускати його додому. Але Тарас відмовлявся. Чого? — вчепився Левіт. Щоб відчепитися, він першу-ліпшу причину знайшов:
— Бо взавтра суботник, мушу в щось одягтися до роботи.
Житловий будинок письменників будувався, але не дуже швидко, бо було сутужно з робочою силою. Житлова комісія, що збирала паї і розподіляла мешкання, — оголосила суботник.
Тарас також пайовик, — йому також потрібне мешкання. Буде де притулити старих. Він охоче йде, аби тільки швидше той будинок був готовий. Якийсь там день попрацювати фізично, поносити цеглу, — навіть весело.
— Я такий радий, що ви в мене посиділи! — на прощання каже Левіт.
— Ми ж узавтра побачимось? І ви ж пайовик, правда?
— Я ще не певен, — ухильно відповів Левіт... — Не певен, чи я там житиму.
— Знаєте, що? — вирвалося в Тараса. — Я працюватиму на суботниках, а жити будете ви.
Левіт невторопно подивився кілька секунд, але слідом за цим безконечно лагідно всміхнувся.