І додому йти не хотілося. Що там його чекає? Холодна грубка?
Він побродив по вулицях із твердим наміром — нікуди не заходити. Нікуди!
Але ні, він, все ж таки, піде, спитає. Хоч він і жалюгідно виглядає, хто винен у цьому? Чому батьківщина не дає йому того найменшого скупого, що потрібно для повноцінного життя? Він не винен, що не має теплого пристановиська, не має гарячого снідання й не має. куди подіти свею силу, снагу. Хай дивляться, як мають очі, яка то є українська інтелігенція.
Авжеж! Хай дивляться, хай відповідають!
В Домі літератури було чомусь людно й заворожено наче. До кого не заговориш, — якось здивовано подивляться й відвернуться. Чи є хто в редакції журналу? €, але туди краще не заходити — відповідають.
Тарас ладен уже був взяти це на свій рахунок. Він насуплено сів чекати, коли можна буде зайти.
— Тепер і нам прийдеться помирати, — почув він. То говорив до Василька Осадчий.
В Осадчого були сухоти, він часто говорив про смерть. Може тому такий їдучий був?
— Кому ми тепер потрібні? Досі про нас хоч Скрипник дбав, а тепер... Тепер можемо хоч щодня помирати, нікому це нецікаво.
Чому це вони про Скрипника згадали? Нерозуміло.
Заходили все нові й нові люди. Всі з одним і тим самим виразом заворожености й здивованого переляку.
— Чи не чули, чому?...
— Яка причина самогубства?... — шадали в насиченому повітрі окремі слова.
— Яке знов самогубство? — без привітання рушив він до Левіта, першого, що впав йому в дорогу.
— Та всі говорять! Одне за другим — два самогубства. Один із них — політичний діяч, другий — найвидатніший письменник епохи.
— Хвильовий? — тепер і Тарасове лице витяглось.
Тут тільки зрозумів він чудну поведінку кожного, до кого він підходив. Справді, чи тут до нього, коли таке діється ?
Сталася якась катастрофа. Це очевидно, коли член уряду, комуніст-письменник вкорочують собі віку.
Яка — це бачив кожний, але кожний вдавав, що не бачив її. Всі вдавали з себе веселих, задоволених ситим і веселим життям, гумористично настроєних. їздять у відрядження на село, пошепки розповідають про людожерство, пухлих і мерлих, яких нема кому вже ховати, а в газетах вони ж друкують новелі й нариси про повні миски вареників у сметані на столі в колгоспника у сучасному заможному, колгоспному селі. Або ж про дітей-героїв, що виказують на батьків, стригунів колосся на полях... еге, "розкрадачів соціялістичної власности"...
Так отже від імени цих "стригунів" та "розкрадачів", від імени всієї творчої трудової України крикнув сьогодні Хвильовий те, чого не хотіли помічати боягузливі споживачі закритих розподільників. Недарма вони не можуть отямитися, шепочуться, не знають чи добрим словом поминати (член же партії!), чи проклинати. Всім ясно, що вже нема чим більше очорнити українське серце. Бо співцеві загірньої комуни не прилатаєш ні "куркульського опору", ні "дрібнобуржуазної стихії", ні "солодкого дурману романтики минувшини", ані "туги за маєтками".
Ні, всім надто ясно, що сьогодні Хвильовий заявив свою приналежність до цих пухлих і мерлих на українському селі. А найясніше всім, що це — не просто собі самогубство втомленої цькуванням і страшними картинами на селі емоційної людини, а щось безмірно страшніше для тих, які навчають дитину шпигувати за батьками, як би ті не врізали десь потайки власними ж руками викоханих колосків, щоб цю ж дитину врятувати...
п.
— Тут до вас приходив якийсь дядько з села, — постукала до Тараса сусідка, щойно він встиг зачинити за собою двері. — Казав, ще раз зайде.
"Хто це міг би бути? — ламав голову Тарас. — "Може яка звістка від Дуб'яги, або Кармаліти?"
Ще не встиг закипіти його куліш (божий дар, а вірніше — того розподільника, куди прикріплений був колектив письменників), як до кімнати без стуку відчинилися двері. Тарас гнівно обернувся. З якого це часу до кімнати можна входити без попередження?
Гнів його перетворився в безмірне здивовання. До кімнати зайшов батько.
— Добридень! Приходив уже раз, та не застав, — сказав він звичайно й тихо, наче вони бачилися вчора.
Був він без нічого, тільки маленького клуночка в руці тримав.
— О! Де це ви взялися? — замість привітання, вигукнув Тарас, чогось трохи перелякавшись. Батько ніколи не збирався до міста.
Він усе ще стояв, мав чужий.
— Роздягайтеся! Чом не сідаєте? Як чужі! Зараз куліш буде готовий...
Тарас не знав, що говорити, батько не знав, що говорити. Так несподівано вони зустрілися.
— Як же там мама?
— Не знаю, я вже три тижні, як утік...
— Утекли?
— А втік! Хотіли везти на Соловки...
Батько говорив байдуже й тихо, як про звичайні речі, а Тараса глушило хвилювання щораз більше, прибивала до землі тривога. Він хотів про все знати, що там скоїлося вдома, в Дрижиполі. Що ж з мамою?
— Бабів без чоловіків не вивозять, — бовкнув батько.
— А ви їх там покинули? Чи вони може до Галі...
Але батько був скупий на слова, скупіший, ніж будьколи. Отакі всі вони: що глибше утне життя, то зав'язаніший язик.
Тарас перестав розпитувати, примусив батька роздягтися, попоїсти, вмитися, лягти. Батько відмовлявся, як у чужих гостях. Тарас не впізнавав батька. Щось відбувалося в ньому, він став інший, ніж був, — тихий якийсь, прибитий.
— Як же ви, тату, знали, що вас мали забрати? — спитав Тарас удосвіта, почувши батькове чмихання.
— Вночі прийшов Андроніків хлопець та й каже: "Дядьку Муркуре! Оце я щойно із зборів бідноти. І ви там є, на тім списку, що на висилку. Як не зійдете з очей, то заберуть". То я вже побачив, що нема чого ранку чекати, мама поклала мені в торбинку трохи чогось, та й забіг я аж за п'ятдесят верстов до Таращої, там до людей, ти їх не знаєш. Думав, може там переховаюся... Але як скоїлася та веремія...
— Що скоїлося?
— Та як почали по всій окрузі перешукувати, перетрушувати, заарештовувати... Якусь велику банду ловили, бо головний отаман Дука перебив усю міліцію і зник безвісти, ніби там у нас таки... То я й побачив, що там не сидня, та й сюди приїхав...
Він уже не говорив, як колись: "бандити, грабіжники..." Він більше мовчав, думав якусь тяжку думу. Так до світу лежали обоє, батько на розкладачці, Тарас на підлозі, — і кожен цро своє думає.