— Я кому хоч це саме скажу! Я так думаю...
— Та пост-і-ій! — протягнув розважливо й так само дра-туюче-протеґуючим тоном Танцюра. — Дай сказати... Якщо
справді Борисові позиції міцні... А ти видно, не знаєш, — стишено додав він, — видно, не знаєш, що таких молодців деякі органи через мікроскоп вивчають... Тарас не знав.
— То ж то... Якщо вже він на певній дорозі, а ти вискочиш, як Пилип з конопель, із своїми викриттями, — ти наживеш собі ворога не тільки в особі Бориса. Чи ти забув, який він мстивий? Та, зрештою, це байка... дитячі фрашки... Гірше те, що ти своїм виступом підіймеш проти себе таку могутню організацію, яка тебе розчавить, мов кузку. І не ти виграєш на цьому, а він, бо з тебе зроблять лемішку...
Танцюра махнув рукою.
— Та що дурному розказувати... Роби, як знаєш! Велика трагедія, — п'єсу вкрали. Он цілі села вимерли, а він із своєю п'єсою розносився, як той з писаною торбою... Кому вона тепер потрібна?..
Тарас широко розплющеними очима дивився на Танцюру. Ні, він таки справді теля! Нехай Танцюра "хитрий хахол". підлабузник, що хочете, але який далекосяжний він політик. Мов розставив шахові фігурки й наперед бачить, що приманить кожен тяг. Зрештою, який він не є, але чи ж він не з доброзичливости остерігає Тараса?
— Стара, дай-но мені чисту хустинку до носа! — урвав на цьому Танцюра, безцеремонно ладнаючись до відходу. — А ти, Тарасе, пиши краще щось нове...
5
65
5. ЧЕКАННЯ
І.
Тарас чекав.
Настав такий якийсь період у житті, що всього треба було чекати. Чекав він відповіді на свої листи з дому, — може хоч удома збереглась чернетка його п'єси, — від Серафима Кармаліти, від Дуб'яги, чекав появи свого листа в редакції, чекав появи своєї повісти в журналі "Червона Зоря", прийнятої вже до друку.
Часто бачився він із Тамарою, частіше, ніж із Килиною. З Тамарою в нього зайшли якісь дивні стосунки.
Все більше й більше хочеться її бачити, він не міг дня прожити, щоб хоч здалека, десь наглядці, її не зустріти.
А коли в Тамари з'являлася якась примха й вона сама знаходила його, тягла до театру, чи прогулятися, чи до Ки-лини, — він відчував якесь досадне розчарування, якийсь пронизливий холод у душі, аж до кісток, терпку відразу.
Дивно, як ця Тамара вміла бути зо всіма за панібрата, така ласкава й мила! Вона ніби не була й письменниця, якщо не рахувати якихось два газетних нариси, але часто з'являлась в Домі літератури і там, на превелике диво Тарасове, всі чисто були їй знайомі... Колишні "гартованці" так само радо стискали їй руки, як "буржуазні націоналісти", "дикі", "визнані" — як "уярмлені брати", "ухильники" — як і "ортодокси". Вона плавала серед течій, як опанцерена грайливо-мерехтливою лускою риба серед дивовиж морського дна. Ролю "кололітературної дами" вона виконувала якнайтала-новитіше.
Одного разу Тарас побачив її в товаристві Соломона Левіта. Вони сиділи осторонь, як давні приятелі, хоч Тамара мала задьористий, майже комсомольствуючий вигляд, а Левіт був статечний, поважний. Його опуклий шляхетний лоб був обрамлений сріблом багатознаючої змужнілости.
— Тарасе! — покликала Тамара. — Я хочу вас познайомити з...
— Ми вже знайомі. Пам'ятаєте, разом пробивалися через задній хід до закритого розподільника.
Тарас це пам'ятав, хоч не гадав, що Левіт його тоді зауважив. Там тоді таке робилося! По головах лізли, кожен хотів поперед другого проскочити. Хоч це був і закритий розподільник, лише для прикріплених щасливців, але кожен боявся, що йому не вистачить. Тоді вони знайшли потайний вхід, відомий тільки довіреним, і шугнули туди.
— Ara-ага! Осадчий тоді ще кепкував, що крохмаль став основним продуктом нашого харчування.
— Ще б пак! По два кіло крохмалю дістали — ще йому мало!
Тамара поновила щойно обірвану розмову, — Левіт багато подорожував у своєму житті. Він навіть у Палестині побував, щоб мати уявлення про свою прабатьківщину.
— Не тому, що я запеклий націоналіст, а тому, що культурна людина повинна збагачувати свій досвід, — натякнув він на обвинувачення його в жидівському націоналізмові, якраз за ту збірку філософських поезій про Палестину.
— Ах, я так би хотіла поїхати до Палестини!
— Ви ще маєте час, наїздитеся, — по-отецькому заспокоїв її Левіт. — А по-друге, заки поїдете, прийдіть до мене; в моїй бібліотеці знайдете прекрасну, багато ілюстровану книгу про Палестину. А вже при тій нагоді моя дружина вас почастує варенням із райських яблучок. Майте на увазі, — сказав він спеціяльно для Тараса, — це моя велика приятелька. Ми з нею, як у Соломоновій притчі, завжди дружні, бо нам нічого одному від одного не треба. Ну, діти мої, я вас на хвилиночку покидаю.
Левіт відійшов, залишивши за собою якийсь приємний, затишний, доброзичливий слід.
Тамара також була ним захоплена.
— Його визнають за найбільшого сучасного жидівського поета, а він із нами, шмаркачами, так запросто.
— З вами, Тамаро, всі запросто.
— Правда? — перепитала Тамара. — Я думаю це використати.
— Використати? — здивувався Тарас. — Як?
— Дуже просто! Ось приходить призов ударників до літератури...
Тарас неймовірно подивився на цю божевільну.
5*
67
— Яка ж ви ударниця? Це ж із заводів та фабрик... Хіба можна...
— Е, то єрунда! — зневажливо махнула рукою Тамара. — Аби бажання, а то все можна... Мені й Загайгора, і Борис Микитчук казали, що в мене дуже гарний стиль, оригінальні образи... і потім... Я ж жінка!.. Одну мінуточку...
Тамара зірвалася й почала доганяти Юхима Оксанича. На літературному обрії з'явився ще один Юхим.
Тарас його знав. Він на рік пізніше кінчав інститут, писав рецензії і, хоч вважав себе "украінскім пісатєлєм", говорив виключно російською мовою.
Юхим Оксанич завдячував свою кар'єру жінкам. Було його амплюа — чичисбеем крутитися біля дружини якогось впливового мужа. Тепер він був чичисбеем молодої дружини Ре, товаришував їй всюди.
— Одну мінуточку! — защебетала Тамара, підбігаючи до Оксанича. — "Вам пєрєдалі мою..."
Далі Тарас не почув. Він скривився. Дедалі, то все частіше в Домі літератури лунала московська мова. Навіть деякі українські письменники охоче закидали російське слівце, не кажучи вже про тих, які були національністю жиди чи росіяни, називаючись українськими письменниками. Ті думали російською мовою, а лише з мусу перекладали вже на дубово-офіційну, нібито українську. Лише деякі жидівські письменники, типу Соломона Левіта, говорили гарною й добірною українською мовою. Більшість же — або жидівською або російською.