Прийшла черга й до Тараса. Що ж він робив за цей час? Діти має?
— Ні, не маю! Роман написав?
— Ні, не написав!
Ну, то що ж зробив він за цей час?
— Я будував колективізацію на селі, — засміявся, заско-чений таким суворим допитом, Тарас. — Це вам мало?
— Ой, це цікаво! Що, може й розкуркулювали? — прощебетала Тамара. — Я б хотіла побачити, як це воно...
— На жаль, ні... — саркастично всміхнувся Тарас.
— Ви б хоч розказали нам, що тепер у селі діється, я щось не розумію нічого, — попрохала Тамара.
— Я теж не розумію. У всякому разі, таке, що хочеться заплющити очі й тікати безвісти.
Килина багатозначно мовчала. Поглядом з Тараса перебігла на Тамару й перемінила тему.
— Я написала мамі, щоб приїхала, помогла мені синів доглядати. Та й щось не чути нічого. Нема їй коло чого там триматися...
В цю хвилину прокинувся в колисці сам син. Почалося урочисте показування його гостям. За цим ділом і застав їх Килинин чоловік.
IX.
— Знайомитися! — сказала Килина. Але сама себе перебила. А, трясця мамі його!
— Щоб я з ним знайомився? Ну, це вже як собі хоч...
— Та хто це, — Кость? Бий його коцюба? Скричали це всі троє разом.
Сміючись, Кость заскалив трохи око, — та Костя Нечіпая анітрохи не міняє час. І як же це воно так сталося, що Килинин чоловік і раптом — Кость? — не міг ніяк оббутися Тарас.
— Го-го-го! Тарас! — радів незмінно веселий Кость. Але як же це так, що вони тут вже три години сидять
і ніхто не підготував Тараса до такої несподіванки? Хто міг би подумати?.. Коли вони нагляділи одне одного?
— Я сама не знаю! — широко всміхалася Килина. — Отак, був він мені байдужий, а як вчепилася до нього там одна дегенератка, то мене чогось узяло за серце і...
— Зібралися всі бурлаки до одної хати, — все ще тряс руку Тарасові Кость.
— До вілли, — поправила Килина.
— Вибачайте, до вілли, — прийняв поправку Кость. Вони ще й жартували з своєї халупи.
— А що ж нам робити? Плакати? — знизав безтурботно плечима Кость.
— Хай наші вороги плачуть!
Хатина їх світилася дірами. Стеля затекла, потріскані стіни наче підрили поросята, один бік перехилився. Це була явно аварійна хатина, напевно, не сьогодні-завтра вона сама розвалиться, — прокинуться ранком, а на них згори світитиме сонце...
— Або дощ падатиме...
Ні, й Кость, як і Килина, аж ніяк не здався, не "сів". Такий самий жартівливий, оптиміст. Кйлина гарного друга добрала собі. Цікаво, чи й тепер сам собі усе шиє, сам варить, прасує, підлоги миє? Колись же був такий чистьоха, як дівчина.
— Цікаво, а бандура ще є? — запитався Тарас.
То була колись у Костя бандура, він її сам зробив. Воістину таланти Костеві невичерпні.
— Аякже! — скричав Кость, улещений, що про його бандуру не забуто.
Він її витягнув звідкілясь, і кілька акордів ніжно прошелестіли по хатині.
Настала хвилина звітувати Костеві. Слідом за бандурою з чепурними орнаментами виступили на перший плян креслення, що досі на них ніхто не звертав уваги.
— Ось це проект одного чудесного будинку, що прикрасить ріг одної з вулиць нашого прекрасного міста, — з перебільшеним патосом говорив Кость. — Це — школа.
Він засипав їх, огорошив архітектурними термінами. Ар-хітектурно-плянувальна контора вже не одного проекта прийняла від Костя. Школи, житлові будинки...
Житлові будинки! А чого ж вони самі сидять у цій халупчині? Здається, у всьому місті й його околицях не було більшої розвальохи, ніж ця, підрита свиньми, хатина.
— Коли ми підходили, я не вірив, що тут може хтось жити, — признався Тарас. Бо він не міг зрозуміти, що це за іронія. Будує палаци, а сам сидить у халупі.
— Вже он три заяви лежить у міськраді, щотижня ходжу, все обіцяють дати...
— Та нам ще пощастило, ми тут недавно, — перебила Килина. — А то ми жили ось у цій кімнаті, ходім, покажу.
Вони перейшли через сіни і зайшли в кімнату з обдутою стіною, — вона збиралася падати. Штукатурка з стелі була обвалена.
— Як оця дірка з'явилася, — показав у куток Кость, — аж тоді впросили ми кербуда, щоб дозволив перебратися в ту половину. Е, та в нас тепер розкіш! — розважав Кость гостей, а незмінна, кепкуюча, але незлісна посмішка не сходила йому з лиця, навіть при цих, як здавалося Тарасові, гірких словах.
А хіба Кость колинебудь падав духом?
— То, виходить, я ще чудесно живу! — зробив висновок і для себе Тарас.
— А де?
— Та на Садовій...
— О, найаристократичніша частина міста! Ти зовсім буржуй! Советський... Окреме приміщення, ванна кімната, телефон...
— Так. У комірчині. Знаєте, колись при чотирьох кімнатних приміщеннях були такі комірчини для служниць, з віконечком на чорний хід. Оце я й собі таке роздобув.
Лише за чаєм, — з найдешевшим сорабкопівським печивом, Кость згадав, що вони обоє з Дрижиполя.
— Як там мій старий? — заскалив він одне ©еселе око. — От, розумієте, з батьком ніяк не уживуся. Приїхав до нього раз за все життя, а він мене вигнав, старе чудило. Чи він там і тепер апокаліпсис читає та кінець світу пророкує?
їйбогу, Тарас не знає.
— А-а, так, так, — слідом за цим згадав. — Він у одній компанії з моїм старим. Все разом висять на нашій зеленій брамі у списках куркулів, позбавлених права голосу...
— Куркулів?
Кость на всю хату розреготався.
— В нього ж і клаптя землі ніколи не було! Ото, що подвір'я перекопав та насадив сад, — ото й уся його земля.
— Ну, то не знаю, щось отаке-о... Одним словом, — нетрудовий елемент.
— Ото проклинає старий "антихристів"!... А Богу молиться?
— Молиться! Щонеділі, як патріярх, до церкви через Дрижиполе шествує...
— А твій?
— Мій щось не дуже. Мій сопілки струже... Кость задумався на хвилину.
— Та-ак... Ну, наші старі хоч у молодості повеселилися! — стріпнув він якусь хмарку з чола. — Це нічого, хай їх там трошки потиснуть. Нічого їм не станеться.
І він змінив тему.
— Хто з вас хоч трохи пам'ятає ті старі часи? Я трохи пам'ятаю. Якось аж дивно. Жили тоді люди безтурботно, гульливо. А тут весь час бігаєш по роботах, увесь час клопіт, якесь лихо. Наша епоха — епоха бур і зрушень цілих шарів. По-своєму цікаво, еге? Тільки часом втомлюєшся... Отака товариська гутірка, як сьогодні, — таке незвичне свято... Аж душа відпочиває...