Вдова Ґорґулиха підгорнула поли свити, вийшла зза спин і сіла в президії.
— Вона не член колгоспу! Геть її!
— Вона подала заяву, що член... — заступився Дуб'яга.
— А, ну то нехай сидить...
— Товариші! — встав Дуб'яга. — Наше найпекучіше питання — забезпечити колгоспників хлібом, щоб було за чим сіяти. Не секрет, що бідняки йдуть у колгосп, щоб колгосп дав хліба. І ми будемо в першу чергу цих задовольняти. Цими днями ми вже відчиняємо кухню ... В цю кухню, — я так тепер уже бачу, — побіжить усе село їсти, але ми тільки КОЛГОСПНИЇСІВ будемо там годувати. От я й думаю, — як це зробити? Не написано ж на лобі, хто колгоспник, а хто ні. Село велике ... Може б ми так пустили в оборот такі жетончики? ..
III.
Тут сівба на носі, а в колгоспі коні голодні. Ще й загнав одну пару Соловей Стриж.
Соловей Стриж став активістом недавно, як довели йому "плян до двору", якого він аж ніяк не сподівався, бо був "корінний і потомственний" бідняк.
Хоч йому, як членові комнезаму, й помагали часто, хоч він був опорою радянської влади ще в вісімнадцятім році, як відбирали землю в багатих хуторян і розбирали панський двір, але на добробуті Соловієвому ті підмоги зовсім не позначилися. Інші з бідняків і незаможників поробилися вже совєцькими куркулями, або хоч середняками, хвалити Бога, а Соловей — усе бідний!
Любив чоловік чарку хильнути.
І треба бути справедливим — не завжди траплялася така оказія з вини самого Соловея. Оце прийде чоловік до кооперації набрати якого краму. Одміряють йому два метри.
— Що ж мені на трьох дівчат два метри? Ще два давай, — принижується перед продавцем Соловей.
— Доплати пая два карбованці, так не можна, — звисока відповідає продавець.
Соловей розсердиться, викине всі гроші на ляду.
— Ну, то давай на всі горілки, як так!
І вийде на ґанок із так вимушено закупленою горілкою, скаржиться всім, хто не йде:
— О, люди! Дивіться, до чого кооперація доводить! Любив Соловей частенько заглядати в комуну і як був
не дуже винахідливий у дотепах, то завжди повторював один і той самий солоний жарт:
— Я регулярно навідуюсь у комуну, подивитися, як розростається соціялізм серед цих отруйних злаків індивідуалізму.
І він навіть виявив бажання йти в комуну. Але не на абиякі ролі.
— Найміть мене за секретаря в канцелярію... писати.
— Е, а за пастуха ти не хоч? Так і звик по канцеляріях ...
— А ейбо, не хочу! ..
— Соловейку, чом у партію не йдеш? Ти ж грамотний...
— В комуністи? Штатні говоруни? Подумав.
— А тому, що вже всі портфелі розібрані. Чого я піду? Як нема вже портфеля, то моє життя краще не стане.
— А ти піди, організуйсь у комуну і докажи!
— Я піду! На весну! вперед спродаюся. Я ще міг би почекати, так через два місяці вже за ворота виганятимуть.
Отак собі думав чоловічина жартома й вік прожити. Прийти непроханим, пощирити зуби, невідмінно ненароком втрапити в ту хату, де самогон варять, подати, де слід, корисну пораду.
— Комунарам не годиться на конюшині спати, це сліш-ком дороге удовольствіе для комунарів! — навчально й строго говорив він, як бачив щось подібне.
І навіть думав смішками відкрутитися, коли зайшло так, що або з села геть, або в колектив вступай. Він прийшов до голови сільради, — тоді ще була Гапка, — з дуже заклопотаним виглядом.
— Як це мені вийти з созу? — запитав він. — Кому це заяву подати?
— З якого созу?
Ніякого созу в Марійці не було. Колись, хіба, був, ще до організації комуни, гай-гай, скільки то років тому!
— А того, що розвалився! Я ж ото сам там зостався, то нема кому заяву про вихід подати. Тут би в комуну вступити, то нема* як!
Це ж ясно всім видно, — хоче чоловік із дорогої душі передовиком, бути, та от так складаються обставини ...
А вони, чорт їх маму знає, — не дивлючись на це, не зважаючи на його непохитну сознательність, взяли та довели плян до двору. Правда, з того, однаково, нічого не вийшло б, бо й описувати в Соловея не було чого, але він ото відтоді став активістом, та ще й яким! То вже, як ніхто не хоче аніяк іти в хату до якого куркуля, де будуть за ноги хватати, — туди йшов Соловей, п'яний, як ніч.
Отож, цей Соловей загнав колгоспні коні. Узяв коні до млина поїхати, а через який час приїжджає — коні мокрі.
Чорт його знає, де він був! Коні напилися води, охватилися, поздихали невдовзі. Хто ж винен?
— Звичайно, конюх! — відповідав Соловей. — Нащо він мені дав такі коні, що ледве ноги волочать? А тая, котра повинна до млина, та стоїть та їсть сіно.
— Але коні згинули після того, як у твоїх руках побували! ~"
— Тут ще не один помре! — глибокодумно похитував головою Соловей.
— Як так будемо хазяювать, то дохазяюємось до ручки. Через рік нічого не буде, — кричав конюх, скидаючи всю вину на Соловея.
— Ти нєрвенний, такого не можна ставити на конюха, бо до серця береш усе, — обливав його холодною водою Соловей. — Тут треба холоднокровного. Здохли, — ну, й дідько з ними! Хіба воно твоє?
— Так оце такі порадки? А, хай воно згорить!
— Всі виздихають, як не дамо кормів! — зауважує їздовий Василь. — Он уже підвішуємо до сволока одну коняку, бо не може стояти.
— Та нащо вам що? Он корова Кіндрата Моголівця два рази тікала додому. Вона знає, шо там їй давали їсти!
— Треба сказати раді, хай замовить коровам зелені окуляри, щоб вони скрізь бачили зелене. Вони й цим ситі будуть ... — резонно зауважує Соловей Стриж.
Не тільки корови й коні були вже голодні, але й колгоспники.
Всі нетерплдае чекали, коли це вже колгосп влаштує їдальню. Тільки про це й говорили, переймали на вулиці Дуб'ягу.
— Як жити далі? їсти нема чого!
— Авансувати будемо! Нам треба забезпечити вперед бідняцько-незаможницьку групу, що живе з своїх рук.
— Бідняки є всякі! Он Степан щодня робить, а Соловей на печі сидить. Степан порвав чоботи, що одні на всю сім'ю, а Соловей ...
— Ми й адміністратори, й господарі, й робітники, — перебив Дуб'яга. — Це в наших руках, — нічого йому не дати, як він ледар ...
— Ми це знаємо! А от він загнав коні й нічого йому нема. В статуті сільськогосподарської артілі "Імени тринад-
цятиріччя жовтня", в тім статуті, що його прийняла колишня комуна "Вперед", — нічого не сказано було, що робити, як колгоспник-бідняк зажене коні.