IX.
Може тільки одна людина в світі могла б щось сказати Тарасові на його важкі, міцні думи.
Тарас, як учитель, зобов'язаний був виконувати громадську роботу, ходити на куткові збори, роз'яснювати, що таке колективне господарство, розсіювати різні леґенди, що плодилися щодня в селі. Почасти Тарас корився, а почасти виконував громадську роботу з цікавости.
Він увесь час вирішував якусь складну задачу, що з кожним днем, замість доходити фіналу, ускладнювалась.
Тарас уже шкодував, що поспішився з тією п'єсою про комуну. Він уже надіслав рукописа до Бориса Микитчука, найзубатішого критика. Як той не роз лає, то можна буде з нею виступити.
Але тоді, як писав ту п'єсу, він був приблизно в стані жінок-делеґаток перед зборами в комуні! й Явдощиним виступом. Його дуже захопила важка, порожиста історія комуни і він не витримав, знов узявся за перо.
Але життя не таке, як показує його література. Він, не подавши його многогранно, може й збрехав. А письменник повинен бути правдивим.
Тарас, щодня зустрічаючись із селянами, людьми напевно рідними по крові, міг уже добре бачити правдиву картину. Але він її не хотів бачити. То як це воно виходить? Все село контрреволюційне, бідняк "одказує на совєцьку власть"? То як це виходить? Все село "куркульським духом напитане"? Не тільки від батька, а й від першого-ліпшого бідняка почуєш: "оббирателі, злодійська, грабіжницька власть"?
То як це виходить? Якась купка Кольобашок і Чолом-битьків більш відбивають прагнення українського народу, вони ідейніші, ніж оця вся "відстала несознательна маса"?
Може одна тільки людина могла б щось сказати Тарасові на ці всі думи, — Серафим. Може він краще за нього розуміє ці процеси на селі.
Але Серафим, коли починав Тарас про це все говорити, одмовчувався.
— Ти ж сам кажеш, що ти, — скорочене видання історії України в мініятюрі й "швидкісних темпах", — чіплявся до нього Тарас, натякаючи на барвисте минуле Серафима. — Ти вже дійшов до соціялістичної ери, ти — ідейний комунар. Як ти дивишся на те, що село під батогом женуть у колгосп?
— Я б тобі радив менш ляпати язиком, — незадоволено-знеохочено відповідав Серафим.
— Та я ж не ляпаю, — зачудовано дивився на нього Тарас. — 3 ким же можна тут говорити? З Кольобашкою? Я тільки з тобою ...
— І зо мною не ляпай ...
— Але не можу я, це мене захоплює повище голови*... Не можу я бути байдужий...
— Закохайся краще в когось, — так само неприязно говорив Серафим.
— В кого?
— В кого хоч! Ну, хоч би в Гапку!
— Сам закохуйся в неї!
— Я вже закоханий.
Справді, в останній час Серафим ходить мовчазний, не то незадоволений, не то урочистий. Він також вирішує складну задачу.
Але Тарас на Серафима сердиться. Зарозумілий став, колючий. В той час, коли Тарас так потребує щирого друга.
X.
Гапка не була тим щирим другом.
Він таки й сам не знав, як назвати їх взаємини. На людях як він, так Гапка, і не дивилися одне на одного, а десь по нічних зборах невідмінно зустрінеться одне одному на дорозі. Наче ж і не шукали вони одне одного.
— Що ти чоловікові кажеш, що аж ранком вертаєшся додому? — не раз питав він її.
— А щось ізбрешу! — безтурботно відповідала вона. — Раз живу...
Гапка не мудрувала з життям.
Тарас знав цю "філософію", поширену в міщансько-комсомольських колах. "Бери від життя все, що можеш",
— так звучала вона. Але Гапка, здається, не вміла мудрувати аж так. її просто зачепило, що от усі чоловіки значущо на неї дивляться, як говорять, а цей; з такими страшними бровами парубок і не бачить її ніколи. От вона й доп'яла свого, він таки не втік від неї. А що з цього вийде, — не варт думати. Щось вийде. Грицькові хватить!
Так вона й Тарасові казала.
І от як вони не бачаться, то Тарасові конче потрібно було ненароком із нею здибатися, — отак і не знати, хто з них кого шукав, — і не мав він ніяких марудних думок. Але як розійдуться, — Тарасові було чогось невтямно. Більше того,
— щось ссало. Якась порожнеча розпросторювалася в ньому.
Бо вони ні про що, крім любощів, не мали говорити. Де починався стик із різноманітними проявами життя, — вона ставала вульгарною й примітивною.
І що їх в'яже? Ніщо. Гапка й не вимагає нічого. То чого ж вони тоді шукають одне одного?
Гарна. Не зв'язана забобонами. Не обтяжена моральними філософуваннями. З нею легко, як з Нелею, але там дружба нейтралізувала чисто еротичний потяг, а тут потяг цей нічим не був зв'язаний. А Тарасові ще чогось бракувало.
Вирішував порвати з нею. Бо що вона йому? Він, взагалі, вважає, що кохання то — замана для появи молодого покоління. А як нема цього, то ... Як це воно зветься? ..
— Женімося! Кидай свого Гриця! — каже він їй.
— А чим тобі Гриць заважає? — здивовано питає Гапка.
— Ну, то... Як це воно зветься? І не доказував.
Так, із нею про це говорити зайве. Вона не мала потреби глибоко заглядати в життя. А Тарас мав.
Оце поривчасте, якесь таке ненаситне почуття, що не вміщується в душі, палюче, солодке, — напевно вона його не знає, коли може так казати:
— Е, це якби так усі плодилися, як кохаються, то скоро не стало б і місця не землі...
Вона якось може і з цього зробити вправу для своєї прославленої активности, — так наче вона бігає до лікарні подивитися на заспиртованих людських ембріонів із риб'ячими зябрами, собачими писками й коров'ячими ратицями.
А він уже по вуха вліз у цю еротичність. Хоч знає ціну їй — він не знає міри. То він презирливо, аскетично й само-відречено відходив від усіх людських потреб і бажань, а то... кохання завжди відогравало другорядну ролїо в його найінтимнішому "я", — а то жорстоко мстилося, спобігаючи його несподівано, вихрово й безжально.
І мусить він сам це нуртування переносити в соф, бо Гапка не була йому другом. З нею ...
Щораз більше бракувало йому тої тонкої любови, яку знайшов був раз. Гай-гай, у Гаїіці того, що в Нелі, не знайде...
Справді бо, ненаситний він. Як одне є, то другого нема.
І щодалі, то більше цей роман із Гапкою викресував у ньому тугу за чимсь досконалішим. Йому все було мало чогось, мало... І коли не мав нічого, то й не хотів, а грали свої власні струни вічність буття. Йде голубим степом і творить собі інше життя, переживає минувшину двох-трьох тисяч років. Або ...