Слава про комуну, рознесена газетами у всі кутки й закутки, притягала не тільки із республіканської столиці усяких журналістів, представників, кінооператорів, а й із самої Москви. А то ще з району, з области щодня якісь аґрономи, зоотехніки, фахівці вештаються. Студентів прислали на все літо практикувати. Професор сільськогосподарської академії із жінкою приїхав. Думали, що він день-два побуде, а він уже ось місяць сидить і не думає виїжджати.
Та, крім того всього щодня якісь екскурсії товчуться. Членів щодня прибуває.
На кухні — стогін! Данилівна, куховарка, три рази на, день варить, ще й хліб пече. Вона часом стане, вхопиться за голову й так хвилин кілька стоїть, як статуя, серед кухонної метушні.
— Ану, так чогось голова замакітрилась, що хочеться хоч на мить про все забути, — каже вона до помічниці, старенької бабусі. — А, Господи! І доки ті гості будуть? За три дні кабана з'їли!
— То й не диво!-Своїх їдців зо сто, та тридцять батраків, та гості, та так люди заходять. А старців так зучили, що вони щодня йдуть. Знає, що кусінь не дадуть, а цілу буханку.
— Бо то наш голова слабий. Зараз: "Як же не дати чоловікові пообідати? "
Якби екскурсія жінок-делеґаток із сусіднього району прибула на день раніше, або на день пізніше, то все так би й обішлося. їм би показали всі досягнення комуни, будівництво, худобу, машини... Пообідали б делегатки в їдальні з паперовими серветками й квітами, подивилися б на дітей у яслах, — одно слово, ©они б побачили усе те, про що не раз у газеті писалося, — і загорнувши в серці жарину бажання збудувати комуну і в своєму селі, поїхали б собі на вантажній автомашині додому, дуже задоволені.
Та трапилося так, що за кілька днів до цих одвідин захворіла в Ялини дитина на віспу, і її віддали з ясел. Ялина — "будь, що буде!" — не вийшла в той день на роботу. Див* лючись на неї, ще дві комунарки не пішли. Рада всіх трьох поштрафувала по три карбованці, та й найняла дев'ять дівок, заплатила їм по карбованцю.
Такі колотнечі не раз бували в комуні між жінками, що всі пересваряться. Кожній здається, що вона найбільш за всіх робить.
Бездітні певні були, що вони роблять на чужих дітей, матері також мали багато підстав вважати себе покривдженими.
— Ти робиш, робиш, а тобі й шматка мила не дадуть, ні фартушини не справлять. А другі, чортові душі, шиються поза кутками та й шовкові сукні з шевійотовими костюмами мають.
Тоді тільки й лунають по комуні летючі фрази.
— Бо як я не можу терпіти неправди! За те мене й не люблять.
— Я б із цим не щиталася... Ну, як робить, то всім робить!
— Як ледачком спить, то чого це я буду? .. З мене хватить! ...
— — Хіба мені найбільше треба?
Дуб'яга, звичайно, робив так, що найязикатіших, тих, що заїлися, розставляв у різні кінці, і сварка між ними дотлівала сама собою.
З недавнього часу почали вливатися нові члени, які ще не перекипіли в спільному казані, й колотнеча пішла, головним чином, між "старими" й "новими". "Нові" спочатку робили, але потім досить було котрій "старій" присісти на хвилину, як сідали й "нові".
— Чого це ви посідали? А ви чого?
— Ми старецькі!
І вже починалося.
— А день однаково нам пишуть? А ви по дві години висиджуєтеся на курорті!
— А ви вчора прийшли на готовеньке, та й хочете правувати? Тут ми робили!
— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — на голос заводила Самсониха. — Коли б до кінця року, та й вийду! Буду на рушничку, а знатиму, що своє.
— О, це друга Бирочка! Та вже разів з п'ять то виходила, то входила! — починали сміятися "старецькі".
— Тепер своїтися нема чого! Нам уже ось три роки кажуть, що свого нема.
— А чого ж ви своїтеся?
В Самсонихи було сім п'ятниць на тиждень. За яку годину вона вже пританцьовувала й приспівувала до жита:
— Будемо тебе жати, щоб ти тут не стояло, та щоб люди з комуни не сміялися . . .
— Хіба вже таки й сміються? — заводив хтось із Сам-сонихою розмову.
— Атож! Кажуть: "3 комуни ніхто дівки заміж не візьме..."
— То ви ще й заміж збираєтеся? Самсониха цього запитання не чує.
— А ще кажуть: "В комуні дивляться, чи жінка хреститься ..."
— То хіба ви ще хреститеся? В вас же в хаті й образа вже нема!
— Е, для мене там у кутку за шафою є один... А ще кажуть: "В неділю робити треба ..."
— Бо таки треба!
— Ну, то коли б до кінця року, вийду з комуни! — вирішує Сомсониха. — Оце приїде кущовий агроном, то я йому скажу: "Виділіть назад мою пайку, піду з колективу, тут Ще гірше, ніж удома".
— А діда свого заберете з собою?
— Дід хай як знає ...
В цей час підходить Кольобашка-"Совєцька власть" з обрізом. Він тепер, відколи тут оперує Дука, все ходить з обрізом.
— Боже поможи! — каже Кольобашка.
Комунарки обзиваються:
— Казали боги, щоб і ви помогли!
— Боїшся Дуки? — питаються в Кольобашки.
— Хібсі комсомолець може боятися?
— А чого ж ти з обрізом? Ми ж без зброї ...
— Але гарне жито! — переводить Кольобашка на інше.
— Я бачу, в колективі таки краще родить!
— Бо то чорт завідує, а не Бог, — відказує Самсониха.
— Еге?
— То ходив чоловік до проса. Раз • і другий — погано росте! Махнув рукою чоловік і каже: "Хай тобі чорт!" Коли прийшов третій раз, — по груди просо! Ото ж і тут так: чорт комунарським владає, бо комуна в Бога не вірує...
— Та й нащо такому Богові вірити, як він не помагає? — запитався Кольобашка.
Самсониха сплюнула.
— Коли б швидше до кінця року. Піду від вас!
— Не хапайтеся так, бабо, буде вам добре! — каже Кольобашка.
— Еге, добре! Таких старих робити посилають.
— Бо робите, то й посилають. А ви одговоріться...
— Чиста панщина! Як не заробиш, то не буде! Он бач,
— яке в бур'яні просо. Як же його, так і покинуть?
— А певно, треба виполоти!
— Твоя правда, зятю! (В неї всі молоді — зяті.) — На всю імперію нема такого бур'яну. Геть до шпенту його!
І Самсониха вже знову пританцьовує, зо всіма співає.
— Зараз продаю хату на селі. Буду на сіні спати, на дворі, — а на село не хочу вже.
— Однаково, через три роки всі в колективі будуть. Все ясно.
Через хвилину Самсониха обдумується.
— Але корову я їм не віддам!
— Чом? Треба все усуспільнити!
— Я не впротів комуни, — нерішучо каже Самсониха. — Але... ще покалічать тут мою корову.