— Хіба Данька Ференця? — надумався Меркурій.
— Е, де вже тепер Данько! — свиснув Аршин з шапкою. — Досі вже в Києві.
— В якому Києві? — аж підскочив Меркурій.
— В мальованому! — огризнувся Аршин з шапкою. — Батько вислав учитися...
Новина ця, як обухом, ударила Меркурія. Від заздрощів він аж занімів. От, усі їдуть учитися, і Федька батько на попа вчить, — тільки він один росте бовдуром, туманом. Спасибі, Володимир-попович навчив його трохи. Та й баб-райся в землі, Меркуре!
— Е, — стукнув Меркурій по столі кулаком. — Де наше не пропадало! Заграймо, щоб аж шкварчало. Гулять, так гулять! Лий, шинкарю, на копійку квасу!
Він узяв смичка і терпко врізав козачка.
— А як батько наскочать? — застеріг Аршин із шапкою.
— Не наскочать! З неділі загуляли на весіллі в Олев-ських. Це швидше понеділка їх не буде тут.
— Е, то гайда! Шквармо!
Добре в них виходило! Коло Меркурія й Аршин з шапкою теж неабияким гармоністом став. З халяндри перейшли до улюбленої метелиці...
— Хлопці, швидше ховайте... Он тато йдуть до хати, — прожогом ускочила до хати задихана Христя, Меркуріева сестра.
Метелиця урвалася в найбуйнішому місці. Христя? Та звідки вона тут взялася? Таго? Та яким чином? Куди ж це сховати гармонію? Ні, вперед скрипку! Чи чути було їх знадвору? Чути! Батько лихі, буде вам...
Замість скрипки, Меркурій потяг до образів гармонію, але вона туди за образи не заходила. Аршин із шапкою втік через вікно в сад, Меркурій і Христя бігали по хаті й замітали сліди злочину.
Гармонія сяк-так опинилася у своїй криївці, а^Христя під самим носом у батька злодійкувато вискочила* надвір, тримаючи під фартухом скрипку. Смичок сиротою валявся на землі.
Увійшов темний, як туча, батько. Зизом подивився на Меркурія, повів оком по хаті, мовчки взяв у руки з долу смичка й урочисто огЛянув.
Але цієї жертви, смичка, було замало. Смичка покладено було на стіл, а трус тривав далі.
В скрині перевернув усе догори ногами, нічого не знайшов. Заглянув під ліжко, перетрусив усе на жердці. Навіть у горшки на миснику зазирав, навіть у каглу заглянув.
Там лежала схована Меркуріева бібліотека. Полетіли додолу "Бова королевич", "Сім кіп гречаної вовни", "Ма-руся", "Енеїда", "Хуторські придабашки веселої баби Па-лажки", "Кобзар", "Народні оповідання"... За ними — ті брошурки і революційні проклямації, що він зобов'язався передати ще кільком людям, та не встиг.
— Не руште! — з відчаєм скричав Меркурій, дивлю-чись на цей розгром. — Це мені дав панич Хрисанф, маю йому віддати, — збрехав він, бо кожну книжку, бодай друковану сторінку, що попадала йому до рук, він любовно й побожно складав роками, а брошури й проклямації він узяв у дрижипільського товариша, Аби Цудечкіса, сина містечкового багатія-ювеліра.
Але батько, хоч і хвалився, що навчився з отченашу грамоти, проте, читати добре не вмів. То можна було що завгодно брехати.
Ім'я дому Демницьких було магічне для Яринея Сарґоли. Він піднімав з долівки книжки і почав читати по складах назви. А Меркурій скористався, все бігом зібрав, поклав на стіл. Та знову полетіли на землю Котляревський, Марко Вовчок, Квітка Основ'яненко і навіть "Коб-зар" мало був не полетів — та батько цим разом завагався і ііоклав цю книжку тимчасом на столі поруч смичка.
— Ану, читай, що тут написано, — суворо загадав він, узявши до рук чергову жертву.
Його збили з пантелику слов'янські літери на обкладинці та євангелічна віньєтка в середині.
— Не лепо лі ни бяшеть, братіє... словеси... — почав Меркурій, і сам добре не розуміючи, що читає.
Меркурієві цю книжку дав справді Демницький, тільки Володимир. І Меркурій її беріг, як ока в лобі, бо там говорилося про "тропу Трояню", а це близько вже обходило його самого.
— А, це божественна, — пробурмотів про.себе батько. — "Слово о полку" було помилуване.
Всі ж інші книжки, що лежали на землі, мали бути зараз спалені.
О, жах, о, хвилина! Батько намірився це книгоспалення вчинити в грубі. Він відчинив її, а звідти ріжком визирнула гармонія. Зловтішно й тихо, мов боявся спугнути давно пантрованого звіря, батько витяг із груби гармонію. Вона тільки жалібно заплакала. В останній раз.
Аж допіру віднайшов батько голос. Він товк цю гармонію по Меркурієвій голові і приказував:
— Оце тобі гармонійка, оце тобі книжечки, оце тобі скрипочки! То я думав — він на полі оре, а він... Наймити там гульки справляють, а він тут... Оце тобі за пшеницю, що крав, ледацюго! Чого ж ти мовчиш?
І це не сподобалося батькові.
Скоро гармонії не стало, лише тріски з неї лежали на долівці. Аж тоді й із смичком сталося те саме. ' 3 побитою головою, з червоними басаманамй на обличчі, понуро й винувато стояв Меркурій перед батьком і виправдувався:
Скрипка не його, Антін забрав із собою. Гармонію він склеїв ту саму, що вже раз батько йому на голові побив. У поле він збирався йти.
— А книжок не паліть, бо це не мої, поповичеві!
— Бачиш ти! Думаєш попом бути, що книжечок захотілося? — кпив батько. — В господарстві повно роботи, а йому книжечка на думці... Орати, сіяти треба, молотити...
— Він мені казав вернути, — хоч ти йому що, стояв на свосму Меркурій.
— Стидався б! Парубок такий, що вже женитися пора, а йому ще й досі витребеньки та виграшки в голові рояться...
Ну, й любив же батько ґдирати! Але й Меркурій упертий! Якщо він про музичні інструменти, які так любив, думав по-батьковому, що це забавки, витребеньки та виграшки, то коли заходила мова про книжки, він ажніяк не міг пристати на це. Він шанував книжку мабуть більше за батька і міг за неї навіть сперечатися, про що інше не наважувався. Він уперто боронив свої книжки.
Батько ґдирав, а Меркурій збирав книжки й відносив десь далі від груби.
— Чого ж знов граєшся? Піди, доглянь коні! До чого путнього тебе не догарикаєшся... а до книжечки... Це панам можна, а нам треба робити!
Так, наче він уже раз загадував.
IV.
Коні Аже давно були розпряжені, Христя біля них поралась, напувала, їсти давала.
Вона так жалісливо подивилася на Меркурія, що йому зразу стало легше. Навіть неслухняна посмішка спробувала пробитися на виду.
— Дуже набили? — спитала й поманила Меркурія в 'клуню. — Ходім-но, щось дам...