А я їм:
"Я без батька виріс і в самого вже діти є, — й ніхто мене досі не вчив, аж оце ви прийшли..."
Тарасові все більше й більше тут подобалося. Скільки машин, коней, корів! А каже, що починали з одної конячини, борони й плуга. Каже так мальовничо:
— Ми жили спочатку в селі, але там спалили богів, воз-становили проти себе село й му сіли вийти з села. Та щоб уже не вертатися назад — взяли й хати порозвалювали. Мабуть, коли б не розвалили — вернулися б, так було важко. Випросили оце розвалене тоді помешкання. Як прийшли сюди!.. сичі в стайнях, залізо лупає, скрізь розбито — сумно! Голі стіни!.. Кажани літають!.. А в нас — ентузіязм.
Але нас і тут знайшли: спалили нам того ж літа сіно й одну стайню. Це вже ми самі поставили. Він показав навколо себе рукою.
— Як зосталося нас лише чотири члени, — я й думаю: "Хоч яловий, а телись!" Тут до нас вступив і Серафим Антонович, спасибі, поміг духом. Я пішов по всій окрузі пішки, знайшов зіпсованого мотора й млина. Я трохи коваль, наші хлопці теж дещо розуміються в цьому ділі — склали самі гуртом млина, пустили й він до цього часу йде.
Тут тільки Тарас зрозумів, чому він відчував цю комуну, як єдиний організм із одним серцем. То безперебійно стукотить мотор млина.
— Цей млин нас і вирятував. Скоро й борг віддали, що на нього позичили, й самі ожили...
— І ото так-о! Там випрошу, там витребую, там украду, — та все в діло, все в діло ...
— То, довго розказувати, — махнув він рукою. — Одно тільки скажу: якби так прийшлось піти звідси на якусь іншу роботу, то я сказав би: "Забирайте й партійного квитка!"
І так кожен раз щось нового розкаже Тарасові, все якась деталь додасться. А Тарасові все те нащось потрібно було.
Так, наприклад, довідався він, що Серафим віддає в комуну всю свою платню і що він — один із тих цементуючих комуну людей, другий після Дуб'яги. Тільки Дуб'яга був більше по господарській лінії, а Серафим був тим ідейним мрійником, що скріпив комуну в той час, як вона розвалювалася, як усі члени порозбігалися, як зосталося їх тільки чотири: Дуб'яга, Ладько Чорноїван, Решетило Петро та Лановенко Карпо.
Приходив у неділю Тарас і розказував-усе матері.
— Не поспішай так із козами на торг... — сказала в перший раз мама*. — Хай-но трохи роздивишся...
А другого разу за цілий вечір тільки й сказала:
— Я знаю? Може колись і добре буде!..
III.
Що б не робив Тарас, де б не був — він відчував оновлення, набирався нових сил, коли зустрічався із мамою. Це не було оформлено якоюсь синовньо-матірньою ніжністю назовні, це не було також товаришування. Було це позасвідоме вільне розпросторення всього "я", звільнення від усіх умовностей, що накладає на людину оточення.
Приходячи раз на тиждень додому, він розповідав про все, що його вражало, чи хвилювало, анітрохи не турбуючись, чи мама слухає, чи сприймає так, як би йому хотілося. Він знав, що вона наче й не слухає, наче й не доходять до неї його мудрування, він не чекав від неї порад, як йому діяти в незрозумілих випадках, — а кінець-кінцем виходило так, що вона найкраще за всіх схоплювала суть і зерно та з якихось побічних деталей її вислову він сам добирав, як йому далі поводитися.
Вона не любила пересудів і дріб'язкових осудів чужої долі, сама ніколи не колупалася в чужих справах, задовольнялася тим, що з миротворчою, думливо-сумовитою усмішкою вислухувала ...
Тарас не пам'ятав, коли й як мама вчила їх жити, вона й не претендувала на ролю вчительки й виховательки. Діти росли, як приходилося. Вона знала, що діти вченіші за неї, вона була неписьменна. Часто навіть вона сама, мов школярка, з великим зацікавленням у очах, вчилася того, що діти відкривали в шкільних премудростях і приносили додому.
Проте, Тарас знав, що весь кодекс життьової поведінки, передано йому від мами якимись неописаними шляхами і вчинки його, не будучи звітовані, проходять через суворий контроль маминого відчуття чести й порядности. Навіть, коли мама про них не знає.
Тому бесіди з мамою були бесідами із самим собою, із своїм більшим "я" і вони оновлювали, як цілюща вода. Часто навіть не бесіди, а свідомість того, що ти потрапляєш у атмосферу, просякнуту її присутністю. Чисту, прозору, легку, цілинну.
А заплутатися, запаморочитися було від чого. Тарас раптом, несподівано опинився в кипучому джерелі громадського життя, не маючи на те ніяких даних. Йому б сидіти собі осторонь, викладати мову й літературу у сільськогосподарській школі покладену кількість годин на тиждень. Зід-хати тихцем, читаючи журнали та розглядаючи портрети сучасних українських письменників. Колись такі близькі, рівні, а тепер ... В глибоких низинах Тарасової невідомости портрети ці здавалися прожекторами чужої слави.
А він ганяє щоночі по куткових зборах, висиджує весь вільний час у комуні "Вперед", проймаючися до мозку кісток її інтересами. На засіданнях ради про нього забували, такий він був свій, він міг вільно входити в усякі деталі, — наряди на роботу, незадоволення, сутички, вступи до комуни й виходи, нове будівництво, нові придбання ...
Йому часом здавалося, що може трохи забагато суперечок, мама у такому колективі не витримала б, де кожен може другому за щось дорікати.
І будівництво нового житлового дому у формі п'ятикутної зірки занадто небувале, — чи не краще покликати архітектора, а не самим вигадувати одоробла? Забагато говорили: про якусь іржаву лобогрійку, яка в звичайного господаря може викликати жаль один раз, а потім піде в забуття, — тут могли говорити кілька засідань підряд, а потім на всі лади буде пережоване поміж членами. З мухи слона зроблять, пришиють комусь негосподарність — все через якусь іржаву, невдало придбану лобогрійку.
Але правду каже Серафим: комуна е й виховавчий колектив, школа майбутнього комунізму, не тільки господарче об'єднання.
IV.
А тимчасом, поки будувалася в Марійці комуна, — десь угорі, в центрі" в якихось кабінетах, народжувалася Директива. Може Ладько з Тарасом сиділи в цей час у садку в Кіндрата Моголівця й їли соковиті груші. Може саме в цю мить вона вилуплювалася з яйця і ледве чутно шелестіла тоненькими крильцями цигаркового паперу, на ротаторах та шклографах.