На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, ра-дість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.
— А… то ви?
— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.
— У сні?
— Ні… Я думав про вас.
Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.
— Марія…
— Я чую…
— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.
Очі Марії спалахнули ясними промінцями.
— І мені можна буде побачити це?
— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.
— Я прийду… Я обов’язково прийду.
— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.
Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видін-ня, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.
Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними перели-вами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку вели-ку навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що лю-ди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.
Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в го-рах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…
Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо по-вільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дів-чина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.
Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:
— Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.
Все інше було як сон.
До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийом-ну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер…
Вона вийшла з шлюзу й опинилася на невеличкому п’ятачку над прірвою. Позаду неї був блискучий гриб Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо — по боках, внизу — скрізь націлювались на неї зоряні віст-ря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.
— Ви вже були в Космосі? — прозвучало запитання в навушниках.
Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не бу-ла. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.
Черговий — молодий рудобровий юнак — дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.
— Бачите — сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…
Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майдан-чик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сон-ця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, по-пливла над порожнечею.
— Все буде гаразд! Звикайте! — почувся підбадьорливий голос.
Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: "Яке це нещастя — самотність".
— Ви не самотні, Маріє, — почулося в навушниках. — Я жду вас.
"Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд — як голос совісті, серця, ду-ші…"
Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дів-чині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сер-дець…
МЕХАНІЧНИЙ ДРУГ ЗАМОВКАЄ
— А де зараз ракета?
— Вже ввійшла в систему Тау Кита. Незабаром зустріч з планетою.
— Там є планети?
— Звичайно, є. Вони є майже біля кожної зірки. Точніше, біля кожної старої зірки. Біля Тау Кита їх п’ять. Ми вибрали другу. Вона на відстані двохсот мільйонів кілометрів від свого сонця. Це приблизно відпові-дає умовам Землі.
— І раптом… там є люди…
— Ми сподіваємось на це.
— Ви дозволите мені поглянути на цю планету?
— Обов’язково.
— Зараз? Негайно?
Іван Заграва ласкаво всміхнувся.
— Через кілька годин. У нас є в запасі три години. А тим часом сідайте ось тут. Поговоримо…
Марія влаштовується на прозорому сидінні, яке підтримується в повітрі ледве помітною пружиною.