Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ве-дучи далеку ракету до невідомого світу.
Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням по-глянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.
— Уже? — прошепотів Заграва.
Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:
— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.
— Воно й видно, — незадоволено озвався капітан. — Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.
— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.
— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астро-пілотів. Іди.
— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.
Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важки-ми черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштов-хнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.
Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.
І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.
Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.
— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.
Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудо-вою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:
— Друг.
Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:
— Слухаю, капітане.
— Як політ?
— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.
— Скоро час гальмувати, Друг.
— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.
— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.
Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:
— Дій згідно програми, Друг. До побачення.
— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.
Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзо-ряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.
Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.
"Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші спо-руди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в га-лактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?
Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш міль-ярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевлад-ним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери".
Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено за-глиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.
З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони за-питливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: "Як ви почули мою думку?"
А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хви-лює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Во-но було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.
Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. По-просив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.