— Народившись людиною того світу, — сумно повторив батько. — Наша наука навчилась робити це. Вся індивідуальність розумної істоти перетворюється на психоембріон. Цей ембріон зв’язується з певним ново-народженим нижчого світу.
— Але ж, — прошепотів син, — я не буду знати…
— Так, — твердо сказав батько. — Ти забудеш, звідки ти. Тільки інколи в серці з’явиться неясний спо-гад, що ти втратив щось. Щось прекрасне. Весь світ, де ти житимеш, буде ворожий тобі. Тому він повстане про-ти тебе. Ти теж житимеш у повсякденній борні супроти всього, що оточуватиме тебе! І покличеш людей до Краси! Покличеш їх до Єднання! До Братерства! До Любові! До Миру! До Вищих Світів, які майорітимуть на обрії пізнання в душах кращих людей!
— І це допоможе тій еволюції? — скрикнув син.
— Безумовно. Це прискорить її.
— Тоді я йду, батьку!
— Зачекай. Я ще не все сказав, сину. Ти не знаєш і мільйонної долі того, що чекає тебе. Ти бачив бій між людьми? Ти впадеш, як один з них, на полі бою, захищаючи щось святе і рідне, і сконаєш у муках не один раз!
— Я йду, батьку!
— Ти холодним і голодним пройдеш нескінченні пустелі планети, жадаючи любові і не зустрічаючи її, жадаючи братерства і бачачи ворожнечу, жадаючи шматка їжі, а отримуючи камінь, віддаючи серце, а сприй-маючи ненависть і зло. Ти роками сидітимеш у похмурих, мокрих в’язницях, не бачачи променя Сонця, вмира-ючи в страшних муках. Ти багато разів скопаєш розіп’ятий, прибитий до дерева, і ніхто не прийде втішити тебе в час смертний, а лише торжествуюча юрба буде криками ненависті супроводжувати твої останні кроки до мо-гили. Ти згориш багато разів на вогнищах катів, які спалять тебе за ідеї Безмежжя, Безсмертя, Єднання! І серед вогнища того ти не побачиш рідного обличчя, сину, а лише злобні очі ворогів!
— Я бачитиму в небі далекі зірки, батьку, — прошепотів син. — І серце скаже мені, що звідти дивляться на мене Брати. І мені стане легше. Батьку! Клич матір, хай вона благословить мене в далеку путь.
— Ще одне слово, — скорбно промовив батько. — Ніхто не зупинить тебе, якщо ти вирішив. Це закон Космосу. Але запам’ятай, що ти не повернешся додому, ти не повернешся на рідну А-мор, до нас, батьків твоїх, аж доки на тій планеті, куди ти йдеш, не запанує Братерство і Любов, доки ті люди не вийдуть разом з тобою на широкий Шлях Еволюції! Віки, тисячоліття попереду. Подумай, сину!
Орі-о довго мовчав. Дивився на тремтливі, далекі обрії, на рожеві сузір’я, на ніжні дерева знайомих са-дів, ніби прощався з ними. Потім його погляд зустрівся з поглядом батька. Почувся тихий, але владний голос:
— Я йду, батьку.
***
Горлиця замовкла. Зоря присунулася до неї, поцілувала в щоку.
— Дякую, подруго. Це чудова легенда. І хто знає, чи легенда, чи, може, реальність.
— Може, — сказав задумливо Пломінь. — Але не скоро ми дізнаємось про це.
— Хто знає, — загадково сказав Віора.
— Що, — насмішкувато запитав Пломінь, — може, сподіваєшся на допомогу з інших вимірів? Прийдуть "боги", звільнять тебе з неприємного становища. Треба покладатись на власні сили!
— Не зовсім так! — серйозно сказав Ясноцвіт. — Не зовсім так, Пломеню! Розраховувати не треба на іншопланетних істот, але сподіватись можна. Це закон Солідарності!
Віора різким жестом перебив розмову. Застережливо підняв руку, вказуючи на шкалу електромагнітних приладів.
— Нічого не розумію, — сказав він. —— Десь поряд відбувається колосальна концентрація енергії. Обе-режно!
Біля входу зажевріла велика овальна пляма. Присутні відчули, як у них запекло у грудях, стиснуло по-дих, защеміло в очах. Вони відсунулися в глиб печери — вражені, злякані.
Туманний овал завібрував, у ньому виникли якісь форми. Поволі з’являлися обриси вертикальної постаті, а біля неї ще однієї, трохи меншої і горизонтальної.
— Людина! — скрикнула Зоря.
— Жінка, — додала Горлиця.
— У мене сильно б’ється серце, — прошепотіла Хвиля.
— Тихо!
З непевних обрисів з’явилась об’ємна постать. Вона була схожа на жінку Землі, але набагато гармоній-ніша і ніжніша. Блакитне обличчя випромінювало ледь помітне сяйво, очі здавалися криницями темно-синьої рідини, в якій відбивалася таємниця зоряних світів, блискуче, ніби з платини, волосся розсипалося по вузьких плечах. Постать облягало вільне голубе мерехтливе вбрання. Гармонійні чутливі руки істоти простягнулися до друзів у сердечному пориві.
— Твоя легенда пророча, — шепнула Горлиці Зоря. Почувся голос дивного створіння. То був голос лю-дини:
— Я відчула, що з Братами нещастя. Серце привело мене сюди. Я бачу Братів Розуму одиноких па цій пустельній планеті. Чим можу допомогти?
— Вона розмовляє земною мовою? — вражено прошепотіла Зоря.
— Нічого дивного, — відповів Ясноцвіт. — Певно, вона з іншого виміру. Вищого. Вони легко проника-ють у суть нашої психіки.
— Ти правильно сказав, друже, — озвалася істота. — Яз інших координат Світобудови. Ім’я моє — Біла Зірочка. Так мене назвав Полум’яне Серце.
— Хто такий Полум’яне Серце? — запитав, отямившись, Віора. — І чому тут з’явилась ти, Біла Зірочко?
— Ви не знаєте Полум’яного Серця? — здивувалася Біла Зірочка, і її прекрасні очі загорілись натхнен-ним вогнем. — Хіба можна не знати його? Він — це все. Без нього я не мислю життя. Я шукаю його по всій Світобудові. І знайду.
— Але як же ти опинилася тут? — схвильовано запитала Зоря. — Сама? В чужому світі? Де твій літаль-ний апарат?
— Там, на рівнині. А лечу я не сама. Зі мною мій товариш Грі-ом. Ось він.
Біла Зірочка показала на маленьку постать біля своїх ніг. Це була граціозна тварина фіолетового кольору з шістьма ногами і зграбною високолобою головою. Очі тварини горіли фосфоричним м’яким блиском. Він ди-вився на друзів цілком людським поглядом — сумно і тривожно. При згадці про Полум’яне Серце Грі-ом тихо щось промурчав, потершись головою об ногу Білої Зірочки.
— Він каже, щоб я розповіла новим друзям про Полум’яне Серце. Він певний, що це буде корисно для вас. Дозвольте, я сяду ось тут. Не бійтесь, енергетичних феноменів більше не буде. Це відбувається лише при переході з одного виміру в інший. А тепер я в такій же якості, як і ви.
Біла Зірочка примостилася на ящику. На коліна їй стрибнув Грі-ом. Скрутився клубочком. Погляд її спа-лахнув синіми вогнями. Друзі помітили, що на чолі в неї запульсували білі зірочки. Видно було, що уява її по-мчала в незміряні глибини Всесвіту, шукаючи в свідомості своїй відповідних символів, щоб передати новим друзям вражаючі тайни Космосу.