Але треба стояти на чатах. Чорне Серце дуже хитре. Воно так не одступить!
Щось повзе з-за каменя. Темна тінь. Ну, звичайно, це знову воно! Чорне Серце розпласталося, припало до землі, хоче проповзти до печери непомітно, щоб погасити вогонь.
Зоря грізно поспішає назустріч, ллє на потвору весь пломінь дівочого серця. Оскаженіло відскакує стра-ховище, падає в прірву. Перемога! Перемога!
Зоря підбігає до прірви, заглядає в зловісну глибину.
Вона бачить, що Чорне Серце розбилося об гостре каміння, розбризкалось отруйними краплями і пляма-ми по багрових скелях. Але одне щупальце зачепилось недалеко від виступу, де стоїть Зоря. Та нога швидко росте, роздувається. Виростає новий тулуб, ворушаться страхітливі щупальця. Воно вміє розмножуватись з найменшої частки! О, який страшний ворог!
Нове Чорне Серце поспішає вгору, знову люто пробивається до печери. І тоді Зоря, переборовши огиду, сильним ударом ноги спихає його в прірву. Знову зачепились уламки щупальця за виступ, але дівчина рішуче розтоптує їх і очищає скелю від найменших залишків Чорного Серця.
Ураган змовкає. Наступає тиша.
Блакитним полум’ям спалахують гори. Хмари розходяться. Загорається вогонь у печері. І Зоря знає, що життя друга врятовано. Вже ніщо не загрожує йому.
На обрії сходить Сонце. Його промені запалюють над горами урочисті факели, а простір звучить хвалою на честь великої перемоги Світла над Темрявою.
Зникають видіння. Нема гір. Знову кімната, ліжко і вона сама.
Ні, не сама.
Розкриваються двері, і в них вривається торжествуючий вихор сердець і очей — сяючих, радісних, друж-ніх.
Попереду — Суон. Переможно майорить золотиста борода, голубим полум’ям горять очі.
— Він врятований, Зоре! — гримить голос Суона. — Тепер можна кричати. Він врятований! Хай живе Серце!
Зоря не може говорити. Вона плаче сльозами щастя. її обнімають чиїсь руки, цілують чиїсь теплі вуста. Вона чує тремтячі від хвилювання голоси, бачить блиск очей — синіх, чорних, сірих.
Горлиця, Космослав, Мирослава, Пломінь… Друзі Ясноцвіта… І вона — їхній друг. Завжди разом, зав-жди з ними. Вона щаслива, вона радісна. Звати її — Зоря.
— Ти справді Зоря, — ніжно шепоче Горлиця. — Ти розвіяла темряву смерті.
А потім до неї наблизилась висока струнка жіноча постать. Тонкі чутливі пальці охопили її личко, в ясні очі дівчини дивляться глибокі, материнські, всеосяжні, як безмежність, очі. Вони вливають в серце Зорі нову снагу, вони поять її невидимим нектаром.
— Велика Матір, — чує вона чийсь голос.
Велика Матір. Зірниця. Ось вона яка! Прекрасна, велична. Мати всіх, хто прагне в Космічну Безмеж-ність. Покровителька всіх, хто йде на Подвиг.
Велика Матір пригортає Зорю до грудей, і дівчина чує стукіт ЇЇ великого серця, її милий голос:
— Ось вона — "половина" Ясноцвіта. Чуєш, Сонцезоре? Для чого шукати її. Вона сама прилетіла з Кос-мосу до нього, як вогняний птах життя. Підеш, дитя моє, з ним у життя? Будеш його подругою?
— Куди завгодно, — знеможено заплющивши очі, щасливо прошепотіла Зоря. — На край Всесвіту… У Вічність…
ОСТАННІЙ УРОК
Вже не самотній сидить юнак Ясноцвіт за столиком в аудиторії. Поряд — ніжне створіння, квітка, ра-дість, чудо. Про неї можна сказати всі найкращі, найніжніші слова, які існують у словниках, у мовах Землі і далеких планет. Але й ті слова нічого не значать. Те, що діється в серці Ясноцвіта, — не передати словами.
Тільки промені очей ллються, ллються без упину, пестячи золоту голівку дівчини, її тендітне личко, її чутливі руки.
Рожеві пальці Зорі ледь помітно ворушаться, здригаються. Вона, певно, відчуває його погляд, бо щока дівчини паленіє, вії тріпотять і опускаються вниз.
Ясноцвіт зітхає на повні груди. Йому ніби не вистачає повітря. Звідки це? Чому? ,
Що воно — сильне, непереможне, ураганне, раптове і прекрасне, ждане і неймовірне? З яких космічних глибин прилетів Птах Радості, чим Ясноцвіт заслужив цю зустріч?
Відповіді нема. Та її й не потрібно.
Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем — єдналися в най-кращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.
Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.
Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.
Рік минув з того часу, як Зоря прилетіла з Місяця, щоб врятувати невідомого коханого. І більше не роз-лучалася з ним, з його друзями. Ввійшла в групу майбутніх космічних мандрівників як невід’ємна клітина. І ось незабаром — розлука. Розлука з усталеними, звичними обставинами, людьми. І хвилюючий новий шлях. Ніхто не знає про нього. Ніхто не знає, куди проляже шлях восьми учнів. Але на тому шляху буде разом з Ясноцвітом вона — єдина, невіддільна, кохана.
Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сон-цезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:
— Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.
Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.
Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все — в неповторності.
Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з трудноща-ми і боротьбою, яка часто не виправдовувала жертв. А нині нема перепон ураганному розвитку Розуму. Але треба боротися з найсильнішим ворогом прогресу — егоїзмом і пасивністю, інерцією, бажанням зупинки і від-починку. Хто переможе цих ворогів — для того шлях у Безмежність відкритий.
Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію справжньої невичерпності.
Корисно згадати еволюцію наших знань про цю єдину домівку. Скільки непорозумінь, помилок, дур-ниць. Хоча всі вони виправдані діалектичним ходом розвитку Великого Єдиного Знання.