— Тобі погано, Зоренько? Може, я переборщив? Так ти скажи одверто.
— Ні, ні, — крізь сльози сказала дівчина. — Ти правильно вичитуєш нам. Винна я, а не Добромир. Я за-вела його в ущелину. Я здорова, але в мене було відчуття, що на Землі з кимсь біда. А ти сказав, що там лихо. Яке лихо?
Гайворон мовчки дав знак своїм помічникам. Хтось увімкнув пам’ятну машину. З динаміка долинув го-лос диктора Землі:
— Всім! Всім! Всім! Люди Землі! Нещастя з Ясноцвітом — учнем сьомої Вищої Школи Алтайського Ко-смоцентру. Він закрив своїм серцем серце Учителя від енергетичного розряду Чорного Змія — породження ни-жчих координат Буття. Наступив сильний параліч. Потрібна енергія іншого серця — самовідданого, але повністю гармонійного. Ми закликаємо добровольців — серце Людини в небезпеці! Прийдіть на допомогу Сер-цю! Вас чекають друзі в Інституті Енергії Серця!
Зоря задихнулася від хвилювання і болю. Ось воно! Сльози полилися по її щоках, вона кинулася до Гай-ворона, стиснула його великі, вузлуваті руки.
— Гайворон! Це він кличе мене. Це моє серце. Ти розумієш? Я повинна там бути. Гайворон! Як мені по-трапити на Землю!
Начальник станції безпорадно оглянувся на працівників, на блідого Добромира, розвів руками.
— Проти серця встояти не можна, — слабо всміхнувся він. — Голубонько, Зоре моя! Дай я тебе розці-лую! Негайно спорядимо позачергову селенологічну ракету — і в дорогу. Я вірю, ти врятуєш його!
Зоря усміхнулася. Вона наблизилась до Добромира і тихо сказала:
— Прощай, друже. Прости мене. Я знала, що було в твоєму серці. Я відчувала його голос. Але ти поми-лився. Твоя доля десь літає, шукай її. А я піду назустріч поклику. Ти розумієш, що я не можу інакше?
І вона залишила суворого, похмурого Добромира на самоті.
За товстими накриттями селенологічної станції вже метушилися люди, готували до старту присадкувату електровихрову ракету "Електрон". Гайворон одягав у шлюзі Зорю у важкий костюм космонавта, цілував її в бліде личко. А дівчина всім єством летіла назустріч далекому поклику, і в серці її відлунював болісний стогін іншого, невідомого серця.
"КОСМІЧНА ПОЛОВИНА"
Ще перебуваючи в ракеті, яка спускалась до Алтайського Космодрому, Зоря жадібно слухала телепере-дачі планети. Перед нею на маленькому екрані пливли схвильовані обличчя дикторів, чути було їх тривожні голоси. З усіх усюд летіли на допомогу Ясноцвіту сотні й тисячі юнаків і дівчат. Надсилалися психоаналізи се-рця, щоб в Інституті могли перевірити їх і визначити схожість енергії психодонорів з енергією потерпілого. Але доба, визначена Суоном, закінчувалася, а ідентичного серця не знайшли.
— Стан Ясноцвіта катастрофічний, — сумно говорили диктори. — Пульсація серця припинилася. Ввімк-нуте штучне серце.
Зоря, стримуючи сльози відчаю, вся зібралася в єдиний клубок енергії, який вона стрілою посилала по-перед себе невідомому і єдиному другу. Запалені вуста її шепотіли:
— Тримайся, тримайся, серце… Ще трохи, трохи, зовсім небагато. Ось я лечу до тебе. Я почула твій по-клик. Я врятую тебе. Тримайся, серце, тримайся.
Дівчина з радісним сумом дивилася на екран, бачила юрби добровольців, які стояли в чергах до лабора-торій та інститутів, де перевіряли їх придатність для психодонорства. Вона знала, вона була впевнена, що ніхто не допоможе йому, крім неї, але велика гордість за людство горіла в її серці. І Зоря в душі зверталася до древ-нього друга Асурамія, який гаряче бажав такого Майбутнього для рідної Землі і вірив у нього, прозираючи на багато мільйонноліть в надра Часу і Простору, коли життя Людини буде визначати Любов і Єдність, а не нена-висть і розбрат…
"Електрон" приземлився на космодромі па світанку. Залишалось три години до визначеного Суоном тер-міну. Зоря, бліда від безсонної ночі, вискочила до прийомної площадки. В легені ввірвався цілющим струменем колючий прохолодний вітер, у світанковій голубій імлі заблищали на обрії величні вершини Білухи. Дівчину затримав диспетчер, суворо сказав:
— Спокійно! Що за недисциплінованість? Чому не чекаєте сигналу?
— Три години! — задихавшись, сказала вона. — Ти розумієш — три години!
— Які три години? До чого?
— Ясноцвіт! Невже ти нічого не чув? — майже плачучи, крикнула Зоря.
Обличчя диспетчера одразу змінилося, на ньому позначилось радісне здивування.
— Ти до нього? З Місяця? Чому ж зразу не сказала. Біжи. Ей, ліфт! Спускай її позачергово. Пасажирсь-кий вертоліт для неї одної. Негайно до Інституту Серця, минаючи селенологічний пункт.
Зоря гаряче поцілувала суворого диспетчера в щоку, кинулась до отвору ліфта. Він здивовано поглянув їй вслід, доторкнувся до щоки рукою, радісно похитав головою.
— Не інакше як "космічна половина", — прошепотів він.
Під кабіною вертольота блискавично миготіли бурхливі ріки, в тумані пливли масиви густих лісів, а Зорі політ здавався повзанням черепахи. Вона дивилася на шкалу хронометра, благально заглядала в обличчя літ-нього бородатого пілота.
— Чи не можна швидше? Швидше, друже.
Він дивився на неї жалібно, безпомічно розводив руками.
І знову блискавично крутилася стрілка на хронометрі і злочинно повільно пливли масиви гір.
Нарешті внизу забіліли граціозні будівлі Інституту Енергії Серця. На широкому бетонованому майдані серед столітніх кедрів стояли сотні легких вертольотів. Біля них приземлився і вертоліт з Зорею. Вона ластів-кою метнулася до Інституту по широкій доріжці.
Шлях перегородила густа черга юнаків і дівчат. Яка дивна раптова мішанина. Тут негри і малайці, ескі-моси і китайці, індуси і міднолиці патагонці. А втім, нічого дивного нема: вся планета боліє серцем за свого сипа.
Зоря хоче щось запитати останніх в черзі, але їй суворо показує на губи високий кучерявий негр, а потім — на споруду Інституту. Там над входом пломеніють слова:
ПОВНА ТИША. В НЕБЕЗПЕЦІ СЕРЦЕ!
Їй показали на останнє місце, дружньо кивнули — ставай!
Як? Ждати, як всі інші? Ждати, коли залишилось менше двох годин? Ні, так не можна. Вона не може ждати.
Зоря рішуче протиснулася крізь чергу психодонорів, перескочила через ряди квітів за межі доріжки і, не зважаючи на відчайдушні жести людей у білих халатах — певно, працівників Інституту, — побігла до входу.