Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Зем-лі.
"Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер".
— Зоре… Зоренько, — покликав хлопець ніжним голосом.
Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не чувши його звертан-ня, глухо сказала:
— Добромире! У мене болить серце.
— Серце? — не зрозумів він.
— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.
— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…
— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.
— Де?
— На Землі.
— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.
— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… "Космічна половина"?
Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю "половиною". Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.
Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.
— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?
Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.
— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.
— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.
— Колись такі явища називали забобонами.
Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.
— Тепер так не кажуть.
— Так, — згодився він неохоче. — Тепер так не кажуть.
На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.
— Сонце! — радісно скрикнув хлопець. — Сонце сходить!
Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.
Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже за-спокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.
"Просто реакція втомленого організму, — подумав Добромир. — Ніякого нещастя з "половиною" нема. Треба діяти, поки є кисень".
— Ходімо вперед, — сказав він. — Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.
— Ходімо, — неохоче згодилася вона.
Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:
— Добромире! Глянь.
— Що таке?
— Печера. Вхід. Плити і арка.
Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був об-лямований брилами з гладеньких каменів.
— Мовби штучна споруда, — прошепотів Добромир. — Оце так знахідка! Невже селеніти?
— А може пришельці? — заперечила дівчина.
— У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.
Вони кинулися вниз, перестрибуючи через тріщини. Ось він — вхід. Ось плити. Безумовно, штучні. Яка радість! Далі, далі. Сходи.
Добромир оглядається на дівчину, сяє радістю, вона теж усміхається йому. Забуто все: небезпека, смерть. Тайна, тайна кличе їх, вимагає розкриття.
Сходи ведуть вниз. Якісь статуї, колони, металеві машини.
Раптом попереду спалахнуло сяйво, з’явилася висока постать. Зоря і Добромир розгублено зупинилися.
— Селеніт! — сказала вона.
— Не селеніт, а селенолог, — іронічно пролунала відповідь. — Селенолог Коор. З третьої селенологічної станції. А хто такі ви? А-а, зачекайте! Чи не потерпілі? Вас уже весь Місяць розшукує.
— Ми, — розчаровано сказав Добромир. — Ми тільки що відкрили селенітську печеру.
— Що ж, — згодився Коор, підходячи до них, — хай буде так, хоч я її відкрив уже тиждень тому. Але не селенітська, а зовсім інша.
— Чия ж? — зацікавилася дівчина. — Пришельці?
— І так, і ні. Але що ж ми так, на ходу. Ходімо скоріше до мене. Тут є притулок. Запаси кисню. У вас же, мабуть, кисень закінчується!
— Ще майже на годину залишилося, — пояснив Добромир.
— На годину, а він стоїть! — обурився Коор. — Негайно вниз. Там я вам розповім таке, що отетерієте від несподіванки. А спочатку — кисень, їжа і спочинок. І повідомлення на базу. Будете мати на горіхи від Гайво-рона. Ну та нічого. Відкриття такі, що можна терпіти все, що завгодно. Вперед, мої друзі! Вас чекає велика тай-на!
ПОДИХ МІЛЬЙОННОЛІТЬ
Втома дала себе взнаки.
Зоря і Добромир не бачили вже ніяких подробиць підземелля, не розуміли цікавих слів Коора.
Вони лише відчули, що опинилися в закритому приміщенні і вдихають чисте запашне повітря з ірозовою свіжістю. Скафандри з них зняли, і Коор поклав потерпілих на м’які чисті ліжка.
Вони поринули в прірву сну.
А коли прокинулись, то побачили незвичайну картину. Коор сидів у кутку великого, вирубаного в су-цільній породі приміщення і ворожив над мініатюрними кібермашинами. Поряд з тими машинами видно було якісь дивні зеленкуваті сфери на золотистих триніжках. Вони з’єднувались з лічильними машинами кабелями.
Добромир оглянув печеру. На її сферичному куполі, в центрі, було вирізьблено опукле коло, облямоване золотим обручем. Від обруча в усі боки розходились зигзагоподібні промені. А далі, на темно-синьому тлі, бли-скотіли кружала. Напевне, планети. Добромир порахував їх. Кружал було одинадцять.
Дивно. Як дивно! Чому одинадцять? Адже планет дев’ять…
— Ага, — почувся голос Коора, і його сухорлява постать підвелася від кібермашин. — Ви теж помітили цю схему. Чудово. Абсолютна таємниця. Але я майже розгадав її.
— Тоді розкажіть нам, — озвалася Зоря, протираючи заспані очі. — Досить спати.
— От добре, що ви теж прокинулись. Я вже передав повідомлення про вас. Незабаром прилетить реакти-вний вертоліт. Попаде на горіхи. Зате почуєте таке, що й не снилося.