Дід завідував гігантською селекційною станцією в Киргизії. Він розпитував онука про його успіхи в на-вчанні, полемізував з ним, висміюючи його прагнення до гіпертрофування великих наукових проблем. Про що вони тоді говорили? Ага, про Безсмертя. Дід тоді іронізував над Суоном. Ще й досі долинає з далекого минуло-го глухий, приємний, задумливий голос старого.
— Ти мрієш, сипку, про індивідуальне безсмертя, про вічність однієї і тієї ж особи? Це ж велика химера. Механізм у найпримітивнішому викладі. Вічне оновлення — ось закон Природи. Хіба цього не видно на кож-ному кроці? Я поставлю перед тобою кілька найпростіших запитань, а ти відповідай щиро, не хитруючи. Ти бажаєш безсмертя?
— Так, — не задумуючись, захоплено говорив Суон.
— Тоді скажи, чи є ще в тобі заздрість?
Суон, спантеличений таким запитанням, деякий час думав, а потім щиро відповів:
— Є, діду. Інколи проявляється.
— І не дивно. Так скажи мені, ти б хотів узяти в безсмертя заздрість?
— Ні! — палко заперечив Суон.
— А лють є?
— Інколи проявляється.
— Візьмеш її в Безсмертя?
— Ні.
— Лінощі візьмеш?
— Ні.
— Догматизм, консерватизм, забобони?
— Ні, ні, ні!
— От бачиш! А такі руки, як у тебе, такий ніс, рот, очі, хоч і досить непогані, — вів далі дід. ~ Невже ти бажаєш тягти в безконечність таку обмежену форму, не кажучи про те, що це в протиріччі з законом збережен-ня енергії. Невже бажаєш увіковічити своє тіло, яке при своїй доцільності не являє собою ідеального утвору?
— Ні, не хочу! — говорив розгублено Суон. — Але я не збагну, до чого ти ведеш, діду?
— А до того, що все інше буде й так безсмертним. Все найкраще, що є в тобі, в мені, — буде жити. В твоїх дітях, у дітях інших людей, у квітах, у музиці, в красі Безмежжя, яке несе в своєму лоні всіх пас — всі видимі і невидимі проявлення. Куди нам, синку, подітися від нашої Матері Безмежності? Ми справді безсмерт-ні. Одне лише запам’ятай: нам треба творити Красу, творити безперервно, щохвилини, кожним подихом, щоб бути достойними дітьми своєї Матері, щоб все більше і більше прикрашати свою безмежну домівку.
Суон розплющує очі. Голос діда відпливає у безвість, замовкає. Яке глибоке чуттєзнання було в старого. Хіба можна сказати, що він умер, хоч тіло його давно поховане в землі? Ні, і досі відчувається тепло його руки, полум’я його слів, ласка його великого серця.
Серце! Нема вищого поняття. Ще в юності збагнув це Суон. Ось чому він присвятив усе життя Серцю, його вивченню, його дивовижним грандіозним проблемам.
Як примітивно раніше розуміли роль серця. Хоч і берегли його, лікували, але зовсім ігнорували його центральне значення.
Насос! Компресор, щоб ганяти кров по організму. Яке приниження. З бога зробили грубого ідола.
Тільки в народі у примітивній формі пробивалося інколи розуміння значення Серця. "Серце віщує", "се-рце болить", "серце передчуває", "серце підказує". Так говорив народ, і тим визначив у геніальному прозрінні керівну роль Серця.
Справді, все навалили на мозок. Все приписали йому. Будь-які функції управління шукали в мозку. На-віть передачу на відстань енергії думки поклали на мозок. А розгадка була в Серці…
Суон похитав головою, згадавши, яку боротьбу довелося пережити науці, щоб вийти на вірний шлях. Рі-шучі докази на користь величезного значення Серця дали експерименти — тонкі, але на диво точні.
Були зроблені знімки у високочастотних полях, у інфра— та ультраспектрах, у спектрах принципово но-вих полів невідомих раніше енергій. Це було проривом у незнайомий світ.
Навіть енергетичне світіння показало, що Серце має центральне значення в організмі. Воно палало бла-китним вогнем, воно було центром, що не лише виконував механічну роботу розподілювача крові, а й конден-сував у могутній батареї гігантські запаси енергії.
Порівняли мозкові телепатичні імпульси, якими намагалися встановити зв’язок на відстані, з сердечними розрядами. Різниця була разючою.
Розповсюдження сердечних імпульсів не мало меж. Вони проникали крізь воду, крізь землю, для них не було матеріальної перепони. Почали розроблятися нові методи зв’язку на відстані. Вчені вже не ігнорували се-рця. Вони старанно вивчали безліч стародавніх переказів, спогадів, натяків, легенд, казок про Серце. Вони зро-зуміли, що відкрили в Людині Безмежність…
Чому "серце підказує", а не мозок? Чому "серце стрепенулося", коли хлопець побачив кохану дівчину, а не, скажімо, "мозок затуманився"? Чому "серце впало", "серце промовляє", "серце веде" в бій, на подвиг, чому про черству людину кажуть "безсердечний" або про зрадника — "чорне серце"?
Так. Це тепер ні для кого не дивина. Всі знають, що проблеми Серця — проблеми Майбутнього. Якщо мозок — це, примітивно порівнюючи, кібермашина, то Серце, в його найменшому аспекті, генератор енергії, сонце організму, конденсат всього найкращого в людині або найгіршого. А скільки ще не вивченого в ньому, які неосяжні перспективи для армії майбутніх вчених?
Так, так. Не мозок свій вирвав Данко для людей, а серце. Не мозок Прометея клював орел Зевса, а серце. І воно — скромне, непомітне, працьовите, невтомне — мовчить, ховається в глибині, веде свою всеосяжну ро-боту, палає блакитним полум’ям, доки в ньому є хоч крихітка снаги.
Минала ніч. Згасли зорі. Подрімавши якусь годину перед світанком, Суон бадьоро встав з шезлонга, кі-лька разів глибоко вдихнув холодне повітря. З високогірних луків долинав аромат квітів, смолистий запах кед-рів.
Швидко виринуло з-за гір Сонце. І Суону здалося, що все навколо — і вершини, і темно-сині ліси, і луки, всіяні міріадами росинок, — засміялося радісно, прокинулося, простягнуло невидимі руки назустріч своєму Серцю, співаючи йому урочистий гімн Любові.
Суон прилаштував фільтр, поглянув в окуляр телескопа. "Здрастуй, Сонце, — Серце нашої системи. Хіба ти куля газу, як кажуть сухарі-астрономи? Так можна і людину розкласти на атоми кисню і азоту, заліза й крем-нію. Так можна і квітку троянди перетворити на хімічну формулу, музику Моцарта звести до коливання часток повітря. Ні, ні! Ти не плазма, не куля мертвої палаючої матерії! Ти яскраве, вогнисте Серце, вічно творче, не-втомне, єдиносуще з нами, твоїми дітьми.