Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.
Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки одну-дві пари взуття, їжі, щоб подолати пе-ревал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.
Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої всячини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі за-пасли на багато місяців, і різного лахміття.
Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені ве-ликими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:
— Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схоже на нашу долину. Кидати живе і шука-ти мертве? Нема дурних.
Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, пили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакуючи з каменя на камінь.
По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочу-вав їх, показував близьку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю оче-видністю, своєю правдивістю.
А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.
— Ще трохи, ще зовсім недалеко! — благав їх пришелець. — Ну, чекайте, я сам піднімуся…
Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля — і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:
— Брати мої! Погляньте — яка краса. Ось, я бачу її. Ген блищить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сю-ди!
Та переселенці вже не слухали його. Вони один за одним рушали вниз, назад. Там їх чекало рідне село, пасовиська, теплі хати і постіль.
Останній з переселенців озирнувся, посварився кулаком на пришельця і сказав презирливо:
— Щастя твоє, що ти піднявся вище. Тут би тобі й кінець прийшов. Брехун! Не смій спускатись за нами!
— Я кажу правду, — розпачливо говорив пришелець. — Ну чому ви не хочете піднятися до мене?
— Ми досить ішли за тобою, — крикнув останній з переселенців. — І нічого не бачили. Скільки можна обманювати?
— Невже не розумієте, — обурився пришелець, — що нові обрії відкриваються лише на вершині! Зро-біть останнє зусилля!
Та розлючені люди вже не чули його. Вони спускалися нижче і нижче, до рідної долини, де жили тисячо-літтями їхні діди, прадіди і де вони знову житимуть віками, вже не піддаючись намові божевільних диваків.
А пришелець сидів на вершині гори і гірко плакав сльозами жалю і співчуття. Він жалів людей, яким за-лишилось так небагато до нових обріїв і які самі не побажали піднятися до них.
Сонцезір замовк. Оглянув учнів.
— Чи ясний зміст казочки? — запитав він. І, не чекаючи відповіді, ствердно сказав: — Я гадаю, що яс-ний. Нові обрії, нові перспективи в житті суспільства, в пізнанні Світу відкриваються лише на грані зусиль, лише тоді, коли люди піднімаються на вершини даного етапу Буття. Якщо вони не повірять Розуму, що веде їх па вершину, якщо вони зневажать пориви і підуть за голосом догми, розрахунку, очевидності — тоді настає епоха регресу, занепаду, і тисячоліття мороку і невігластва пропливають над такими народами. Так було часто на Землі і па інших планетах, як нам стало відомо з численних космічних повідомлень. Це закон Розвитку.
Ви не гадаєте, що я ухилився вбік? По очах бачу, що ви розумієте мене. Тим краще. Мій відступ має пряме відношення до сьогоднішньої лекції та експерименту.
Справді, будь-яке фізичне існування являє собою своєрідну долину, про яку розповіла вам старовинна притча. Чи то амеба, черв’як, чи мурашка, чи риба, чи навіть ссавець, чи людина — всі ці істоти знаходяться на певній висоті в тій долині, з якої бажає вивести своїх родичів Розум.
Уявіть обрій черв’яка чи мурашки. Він пролягає зовсім поряд з ними. Наприклад, черв’як може вивчати світ лише безпосередньо дотикаючись до предметів. У мурашки кругозір набагато ширший, бо вона входить до колективу, отже, об’єднується з братами своїми в грандіозну надістоту. Але навіть колективний розум мурашок перебуває в досить тісній долині, створеній потребами і умовами життя цих комах.
Минають віки. Тисячоліття. Творчий імпульс, закладений у матерії Природою, невпинно змушує істот шукати шляхів з глибокої долини до вершин Буття. І ось з’являється гомо сапієнс — розумна людина. Почина-ється колективний похід за вершину, з якої Розум обіцяє показати Безмежність. Скільки відсталих на шляху! Скільки проклять, нарікань, зневіри! Згадаймо деякі факти.
Спочатку древні обмежували світ лише своїми землями. Вони уподібнювали його млинцю, що плаває в Океані, або, в кращому разі, півсфері, що тримається на китах. Небо являло собою кришталеву сферу, а зорі — світильники, призначені для прикрашення ночі. Це, звичайно, набагато прогресивніше, ніж погляд мурашки, але, по суті, не відрізняється від нього, а може, ще й гірший, бо перекручує істину, замикає людську свідомість у непорушні догми, які потім так важко руйнувати.
Ще один поштовх вперед. Окремі геніальні вчені починають розуміти, що Земля оточена з усіх боків простором, що вона обертається навколо Сонця. Так учив Арістарх Самоський і деякі інші вчені давнини. Але прекрасні зернята Істини були поховані під пилом церковних догм і забобонів. Служителям тьми і регресу не хотілося, щоб люди вийшли з долини неуцтва, бо в Безмежності їх неможливо буде тримати в покорі, звільне-ний Розум обов’язково розірве кайдани умовностей і упереджень, потрапивши в свою істинну стихію — в Оке-ан Безконечності. Так знову пливли віки темряви і сваволі, освітлені чадними вогнищами інквізиції, позначені криками замучених і подвигами безсмертних Пришельців Світла і Прогресу.
Згадаємо Кампанеллу. Згадаємо Коперніка і Галілея. Вони перші не побоялися похитнути кришталевий небозвід, вони закликали братів своїх — людей Землі — шукати вихід з долини неуцтва. Насилу пробила до життя стежину ідея геліоцентризму. Земля нарешті звільнилася від віковічного тягаря — бути центром Світу — і закружляла в космічному просторі. Але навіть тут прислужниками темряви були знайдені щілини. Криштале-ва сфера була відсунута трохи далі, за орбіту останніх планет. Але ж долина — така люба для обмежених і нік-чемних умів — зберігалася. Ніхто не бажав визнати, що з вершини відкривається безмежний обрій, де є безліч таких же світів, як і наш світ.