— Однаково не хочу. Не дозволю! Занадто великий ризик! Якщо ви не жалієте себе, то подумайте, що ви не належите собі, а людству. Ми не маємо права так ризикувати, доки у нас нема в запасі таких, як ви і Буревій, здібних працівників. Так і запам’ятайте — ні, ні, ні.
Друзі вийшли від Багряна знічені, засмучені.
Не зговорюючись, пішли в гори. Взявшись за руки, піднімались довго улюбленою стежиною. Йшли мов-чки, напружено, заглибившись у думи свої, ніби, набираючи з надр серця невидимі сили.
Під вечір вони зупинились біля снігів. Звідси видно було хмари внизу. Над ними пливли, ніби казкові ко-раблі, мудрі, спокійні вершини. Вони пливли в темно-синьому небі. А на небі загоралися маяками зірки. Вони ясно вказували шлях кожному, хто розумів їхні знаки. Вони вказували напрям путі для кожної розумної істоти. Той напрям — Безмежжя.
Ріона і Буревій перезирнулися. Вони зрозуміли ті знаки. Вони подумали однаково чи сприйняли думки одне одного. Дівчина була бліда, сувора. Вона тихо промовила:
— Буревію…
Він поглянув на неї. Зрозумів. Кивнув.
— Я готовий.
— Ти віриш, Друже?
— Вірю, кохана.
Вона стрепенулась від цього слова, завмерла. Заплющила очі. До щоках її розлилася заграва, ніби від-блиск Сонця, що заходило.
— Ще раз… скажи.
— Кохана… Єдина…
Вона пішла по стежині вниз — щаслива, сп’яніла від тих, шепотом сказаних, слів. Летіла в повітрі, обі-ймаючи собою безмір. Зупинилась. Повернулась. Заглянула в очі Буревію. Запалало єдине полум’я в серцях.
— Разом, друже?
— Разом.
— До Сонця, Урагане мій?
— До Сонця, кохана.
СВІТ ПОЛУМ’ЯНИЙ
На світанку наступного дня вони прийшли в Інститут. Там ще нікого не було. Основні заняття і експери-менти розпочиналися через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені.
Ріона нечутно підійшла до стіни, натиснула кнопку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися. Рожеві ба-рви світанку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на Буревія. Він був зосереджений, блідий.
— Ти неспокійний, друже?
— Так. Це правда.
— Тебе турбує етичність нашого задуму?
— Так, Ріоно.
— Що скаже Багрян? Що скажуть друзі? Ти про це думав?
— Думав, — щиро згодився Буревій. — Всю ніч. Серце моє боліло. Але я не бачив іншого виходу. Баг-рян ніколи не дозволить. А ждати? Скільки ждати? Можуть сказати — наше життя і вміння належить людям. Але ж і наші прагнення належать людям. Наше прагнення переважає обережність Багряна, хай воно і торжест-вує. Так вирішило серце моє.
— Друже мій, — прошепотіла Ріона. — Я думала теж так. Якщо з нами щось станеться — інші продов-жать наші спроби. В еволюції людства рік чи століття — не має великого значення. Це лише в часи воєн та роз-бою мало значення, коли винайдено ту чи іншу зброю. А позитивні відкриття завжди будуть вчасними для лю-дей, коли б вони не з’явилися. І ще я думала… щоб тебе не наражати на небезпеку…
— Як ти могла?
— Могла, могла, мій друже. Бо люблю тебе. Жіноче серце хоче оберегти того, кого любить. Я знаю — це дуже небезпечно, це зовсім несподівано і неймовірно. Ніхто не скаже, що чекає того, хто заглибиться в по-лум’яний світ. Але моїх сил не вистачить для проникнення на Сонце. Я добре знаю. А дві об’єднані свідомості — це не просто сума енергій двох людей. Ти знаєш, що психічні сили при гармонійному об’єднанні зростають у незміряній прогресії. В сотні, тисячі і мільйони разів. Все залежить від якості гармонізації.
— Я знаю про це, дівчинко моя. Досить сумнівів. Ми готові. Значить, треба йти. Перші не питають до-зволу. Перші просто йдуть на штурм.
Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запроменіли вершини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір. Відбилися тривожно в очах Ріони. Якусь мить Буревій і Ріона ди-вилися на пульсуючий диск. Здавалося, що світило здригається, напружується в своєму старанні одірватися від Землі. Воно з блискавичною швидкістю обертається, і від нього скачуть іскри, ніби від гігантського точила. Нарешті воно піднялося над хребтами гір, легко стрепенулось і урочисто покотилося в Безмежжя.
— Пора, — зітхнула Ріона.
Вона рушила до камери. Буревій мовчки пішов за нею. Вона відкрила герметичні двері. Ще раз подиви-лася в очі Буревію. Його погляд був тривожний, але щирий, радісний, сповнений хвилюючого передчуття тай-ни.
Ріона ніжно усміхнулась і переступила поріг. Він зайшов за нею.
Двері зачинились. Тепер там, на стіні, спалахнув червоний напис:
ІДЕ ЕКСПЕРИМЕНТ
Ніхто не зайде в лабораторію, не потривожить їх. Все, що буде, в їхніх руках, в їхній волі.
Вона вказала на глибоке зручне крісло. Він сів.
Ріона сама наділа на його чоло диск ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме вона зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.
— Пора, — почувся її голос.
В ту ж мить вони опинились у просторі.
Інститут блищав срібним куполом внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими ве-ршинами. Сонце піднялося досить високо над ними.
Буревій побачив поруч із собою Ріону. Крізь неї просвічувались гори. В променях світила "психодвій-ник" здавався райдужним.
— Ти ніби з казки, — сказав Буревій, і сам здивувався, що його слова звучать у просторі.
— Ти теж, — відповіла Ріона.
— Я й досі не можу звикнути. Це неймовірно. Нереально. Дівчина засміялась. Повернулася до Сонця.
— Ну що ж… Хай поки що це буде сном. Для більшості людей. А для нас — вищою реальністю. До Со-нця, друже. Дай руку.
Він простягнув їй руку. Вона торкнулась її. І знову Буревій відчув, як і тоді, серед гір, гарячий стук її се-рця.
— Спочатку на Меркурій, — сказала вона. — Там зосередимось і потім…
Буревій поглядом відповів, що все зрозумів. Вони зосередились. Метнули себе у простір. Прямо до Сон-ця. Земля блискавично зникала в Космосі, перетворювалась на зірочку. Навально виросло світило, закрило ве-лику частину видимого неба. Спереду з’явився жовтуватий диск планети.
— Меркурій, — промовив Буревій.
Вони спрямували політ до нього. Пробили димуючу атмосферу.
Зупинилися на пустельному плоскогір’ї. Де-не-де блищали озерця блискучої сріблистої рідини, з гігант-ських щілин виривалися хмари газів. Сонце в тих хмарах здавалося багряним, зловісним.