— З вами? — зраділа Марія.
Космонавт мовчки нахилив голову.
Дівчина теж замовкла. Чи потрібні були тепер звичні слова? Хіба у них не одна доля, не єдине серце і ро-зум? Хіба можуть бути для них різні шляхи? Може, згадати? Може, сказати про маленьку дівчинку Маню? Як він подивиться, як поставиться до дитячих мрій, які тепер втілюються в життя? А може, не треба? Хай буде по-ки що таємниця. Хай буде казка.
Заграва відштовхнувся від свого стільця, підплив до дівчини, взяв її за руку.
— Ну, досить розповіді. Нам пора.
Він поставив зачаровану Марію на магнітну доріжку. Важкі черевики прилипли до металевого покриття. Дівчина жартівливо сказала:
— Ви мене поставили на ґрунт реальності, витягнувши з світу химер!
Обоє засміялися. Заграва відчинив люк у сферичне приміщення Пульта, ввійшов туди. Марія обережно попрямувала за ним, вже наперед передчуваючи щось незвичайне, що мало статися за мільярди мільярдів кіло-метрів від системи Сонця.
За ромбовидними оптичними отворами сяяв сліпучий диск Тау Кита, чорніло зоряне небо, а зліва набли-жалася до ракети зеленкувата куля чужої планети.
Марія причаїлася в кріслі поряд з Загравою. Вона втратила почуття часу і простору. Був лише швидкий політ назустріч новому світу, назустріч захоплюючій таємниці. В далекому кораблі, біля керівного пульта, во-рушилася людиноподібна постать. Заграва давав їй якісь накази, вислуховував відповіді.
— До планети — два мільйони кілометрів, капітане!
— Швидкість?
— Сто п’ятнадцять кілометрів на секунду! Всі системи працюють нормально!
— Дякую, Друг! Продовжуй політ.
Марія ледве чутно торкнулася рукою плеча Заграви, прошепотіла:
— Це робот?
— Так.
— Його звати Друг?
— Так, Маріє.
— Як це чудово…
— Хочете, я познайомлю вас?
— З ним? — здивувалася Марія.
— А чому б і ні? Друг, пробач за турботу…
— Слухаю, капітане.
— Познайомся з Марією, Друг.
— Хто така Марія? — запитав робот, трохи повернувши голову набік.
— Мій товариш, Друг, — відповів Заграва.
— Товариш мого капітана — мій друг, — лаконічно відповів робот.
— Передайте йому привіт, — схвильовано озвалася дівчина.
— Марія передає тобі привіт, — повторив Заграва.
Друг підняв руку, помахав граціозно пальцями-маніпуляторами.
— Привіт, привіт! — виголосив він. — Марія буде працювати на Пульті?
— Я сподіваюсь на це.
— Хай не сумнівається, — авторитетно сказав Друг. — Дуже цікава робота. Вона не жалкуватиме. Безліч нових сигналів, навіть я не встигаю аналізувати їх. А що буде на планеті?
Марія і Заграва перезирнулись, тихенько засміялися.
— Навіть ви переконливіше не сказали б, — прошепотіла дівчина
— Моє виховання, — заперечив Заграва. — А тепер повна тиша. Я вмикаю всю систему досліджень і трансляційну мережу для передачі на Сонячний Острів.
Заграва кілька хвилин працював з приладами на пульті, потім урочисто сказав, звертаючись у простір:
— Говорить Міжзоряний Пульт. Викликаю Вищий Пленум Учених Землі.
В приміщенні сфери прокотився гучний голос:
— Ми чуємо, друже Заграва! Всі вже давно чекають. Говори?
— Говорити нічого, — радісно заявив капітан. — Хай замість мене говорить далекий світ. Я переключаю на Землю всі системи корабля. Через півгодини — фініш! Через півгодини — новий світ!
Заграва виключив зв’язок, поглянув на дівчину. Вона несміливо запитала:
— Хто це був?
— Зорін.
— Академік Зорін? — вражено перепитала Марія. — Сам Президент Пленуму?
— Він, — задоволено відповів Заграва. — Власною персоною. А чого вас це дивує? Там зібрався весь "Олімп", всі наукові боги. Хіба ж просте діло — вперше сягнути іншої зірки?
— Іване…
— Що, Маріє?
— Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але все-таки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?
— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?
— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.
— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.
— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.
— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хо-тіли запитати?
— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?
Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:
— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законо-давцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинау-кові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся мате-рія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — ви-щий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А мож-ливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.
— Так говорив і Огньов.
— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона ско-ріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..