Внизу, вгорі, по боках — лапаті листки винограду, поміж них переливаються у променях Сонця великі фона. Поза листям товсті шиби оранжереї, крізь них видно нерухомі яскраві зірки.
Дівчина вже звикла до фантастичних картин у Космосі, але таке дивовижне сплетіння предметів, рослин, зірок і відчуттів породжує в її душі той настрій, що завжди передує натхненню. Свідомість розширюється, ніби хтось невидимий знімає покрови з очей, вух, мозку, з усіх клітин обмеженого земними обріями тіла. Загострю-ється кожна думка, вібрує в ритм з кожним словом мозок, серце, все єство.
Вони дивляться в очі одне одному. Скільки йому років? Сорок, сто чи тисячу? Чи, може, мільйон? Вона не дивиться на колір його очей, на риси обличчя. Які в нього очі? Сірі? А може, сині? Чи зелені? Яке це має значення? Вона заглядає глибше, вона бачить його душу, його полум’яне серце. Як смішно оцінювати людину по зовнішніх рисах або вивчати її протягом довгого часу, ніби в поведінці завжди розкривається суть людини. Більше всього навпаки. Історія, література дає досить зразків. Прокляте темне минуле було суцільною фальшю, маскарадом. Слова служили для того, щоб прикрити думку, а не висловити її. Людина проти людини. Людина проти держави. Які довгі і трагічні тисячоліття! Яка нескінченна низка страждань! А проте, сказано: темніша ніч — ясніший день!
В серці Марії — ніжність і велика вдячність тим, що мільйони років вели людство до цього дня, вели са-мовіддано, з муками, терзаннями і скреготом зубовним, вели натхненно і з любов’ю, не жаліючи себе, не бажа-ючи ні слави, ні пам’яті, ні теплого кутка, ні особистого щастя… Особистого щастя! Воно й неможливе для великих душ без щастя всього людства.
Зате зараз… Земля вже впевнено йде до великої Ери Комунізму, зруйновані бар’єри, нікчемні і страхіт-ливі, які так довго роз’єднували людство, дітей однієї сім’ї, планети.
Заграва сміється. Тихо, проникливо, і дрібні зморшки лагідно розбігаються від його примружених очей. Марія сполохано підводить вгору довгі вії, трохи ніяково дивиться на нього.
— Ви прочитали мої думки, правда?
— Майже, — жартує Іван. — Цілий філософський трактат.
— З вами страшно бути рядом! — удавано жахається дівчина. — Неможливо сховати жодної думки.
В очах Заграви погасли смішливі вогники. Його обличчя раптом стало серйозним, настороженим.
— А хіба у вас є що ховати… від друга?
— Ні! — не вагаючись, відповідає Марія. — Ні, нема! Я не боюся йти поряд з друзями з відкритою ду-шею. І хай буде серце в серці, думка в думці, — хай буде велике єдине Я!
Заграва ледве стримується, щоб не схопити дівчину в обійми. В його суворій душі, загартованій косміч-ними небезпеками, розквітає квітка щастя. Так, він знає, вій впевнений, вона піде поряд і не зверне з спільної дороги — ця дивна дівчинка, що випадково зустрілася на зоряній дорозі. А втім — чи випадково?
— Розкажіть про себе, — попрохав Заграва. — Все, що захочете. А потім — я. Тільки — найтаємніше.
— Для вас у мене нема таємного. Слухайте…
Сфера нерухомо висить у просторі. Навколо — зірки, галактики. Навколо — безмежність. А в центрі — вони. Двоє. Народжені одне для одного. Народжені для пошуків своєї єдності.
Сфера нерухомо висить в просторі. Так кажуть почуття. А насправді вона мчить з блискавичною швидкі-стю. Тридцять кілометрів на секунду по орбіті навколо Сонця. Двісті п’ятдесят кілометрів па секунду навколо галактичного центру. І майже з швидкістю світла разом з своєю галактикою по відношенню до далеких, ледве помітних систем метагалактики. Рух — всепроникаючий. Він — основа Буття. Вони — двоє, нерухомі лише для ока. Вони мчать з безконечною швидкістю назустріч своєму возз’єднанню…
— Я слухаю, Маріє.
Марія починає розповідати. Про дитячі дні, сповнені дивовижних вражень і чудернацьких мрій. Про пе-рші свідомі почуття, які розкривали перед нею неосяжність світу. Про маму, яка ніжно і тонко вела свою буйну доньку по перших заплутаних стежечках життя.
— Де ж зараз ваша мама?
— Загинула, — з тихим сумом відповіла Марія. — Загинула в експедиції на Місяці. Вона була селеноло-гом. Розвідували копалини в кількох кратерах. Це сталося тоді, як мені було дванадцять років.
— А тато?
— І він теж. Вони були нерозлучні.
Заграва мовчав. Хвиля ніжності і жалю прокотилася в грудях. Марія зітхнула, ясно поглянула на свого супутника.
— Вони не вмерли для мене. Я донині відчуваю їх поряд. Добрі серця не вмирають ніколи.
Це правда. Велика істина. Тисячоліття минають, а діла, ідеї, думи великих і добрих людей не вмирають. Вони живуть, торжествують, стають думами інших людей, втілюються в дійсність.
А Марія розповідає далі. Вона веде Заграву по химерних і складних лабіринтах своєї свідомості, розкри-ває неповторний, чудовий світ.
— Я ще змалку якось дивно відчувала навколишнє. Мені здавалося, що я не існую окремо від людей, де-рев, тварин, зірок… Що я зв’язана з кожною квіточкою, з усякою травиною чи хмаркою, з зірками і Сонцем. Пізніше, коли я почала вивчати науки, коли зрозуміла будову світу, я збагнула, що справді ми єдині з усім сві-том. Але тоді, в дитинстві, це було набагато чарівнішим. Таке враження, ніби якийсь єдиний струмінь пронизу-вав мене, зв’язуючи з природою. Пам’ятаю і досі… Мені тоді було тринадцять років. Я навчалась в інтернаті. Нас вивезли за місто в ліс, па прогулянку.
Я одійшла вбік, у зарості, потім вийшла на галявину. Там росла тоненька тремтлива берізка, а навколо — м’яка кучерява трава і незабудки. Все це освітлювалося сонцем і переливалося краплями роси. Я не витримала. Я впала на траву, цілувала її. Я пригортала до грудей берізку, пестила її, а вона доторкувалася до мене плаку-чим гіллям, і я чула тихий шепіт вдячності. Ви не смієтесь, друже? Може, це дуже наївно?
— Ні, я не сміюся, Маріє, — зворушено сказав Заграва. — Говоріть, говоріть.
— І ніколи не залишало мене таке відчуття великої єдності. Я вдячна природі, Сонцю за нього. Я відчу-вала, що живу не в порожньому широкому світі, а в єдиній домівці, що ми дишемо одним повітрям з далекими нашими Братами, зустрічаємося з ними поглядами, коли вночі дивимось на зоряне небо. І це завжди допомагало мені жити, думати, творити. Я знала, що рано чи пізно, а ми зустрінемося з ними, з’єднаємось.