— Не жартуй більше так, я не витримаю… розумієш? Вона закусила губу, ніби втямивши, що необережно торкнула якогось високовольтного болючого нерва, котрий зв’язує всіх людей на світі. У глибині її очей заронились великі дитячі сльози. Вона хтіла трішки налякати його, але тепер злякалась сама.
— Та вже буде… Заспокойся. Ну, ну, піджак промочиш, — Вже Хома тепер лагідно гладив руде полум’я її волосся, котре ледь пахло далекими осінніми димами.
І сталася та хвилина, коли після короткого дощику знову визирає сонце, коли мир і гармонія приходять на землю.
Утерши очі, вона всміхнулася й сховалась за відчиненими дверцятами шафи. А там радо, як звичайна жінка, зашелестіла целофаном. Хома сидів, чесно відвернувшись до стіни, аж допоки вона покликала його:
— Дивись…
Він обернувся і побачив вишукану, зовсім чужу вродливицю, в очах якої була земна вдячна любов. Любов до нього:
— Спасибі, я ніколи не мала людського вбрання.
Уночі білий лелека вхопив Хому за костюм-трійку й поніс над болотами і мочарами, нетрями і ярами у рідне його сільце з новим клубом й старими людьми. Упав Хома з портфелем посередині вулиці, озирнувся і жодного знайомого хлопця не побачив. Підсмикнув він закордонні твідові штани, поправив краватку і подався через перелази до рідної хати. Спрага його мучила, жорстока невідступна спрага. Усі ті гіркі й солоні речі, котрі він з’їв за життя, сушили тепер Хому. Чорнів він, скручувався в сухий лист на відчахнутій гілці, знемагаючи од червневої спеки. Хоч би крапелину ласки, хоч крапелину втіхи, материне напутнє слово. Постукав він у дім, а там — пустка, вікна хрест-навхрест забиті, стежки споришем поросли. Бачить: і на чорній стрісі густий бур’ян стирчить, двері коріння пустили, в землю вростають, кручені паничі просто із стін тягнутися.
— Ей, є хто живий? — змертвілим голосом запитав.
— Вий, вий, вий, — наче з порожньої діжі відповіло.
Подавсь Хома до колодязя, глянув униз — світиться в чорній смолі висока денна зірка. Віками її черпали. Крутнув він іржаву корбу, вгрузло відро в чорну смолу. І потяг Хома неймовірно важке цебро вгору. Спрагло припав губами до в’язкого зеленкуватого мулу, сьорбнув раз, другий — і відчув, що ковтає загуслу гірко-солону кров землі. Відсахнувся і застогнав:
— Пити, пити.
Прочалапали повз нього чиїсь босі ноги, зашуміла на кухні вода, і припав він до кварти спраглими губами.
— Пий, мій любий, пий.
А уранці Хома прокинувся від густого запаху кави.
— Вставай, милий, вставай, тебе чекають великі справи, — зазирнула в кімнату незнайомка в ситцевому домашньому халатику.
Водянистий підхопився на рівні ноги, розуміючи, що й справді в нього настає нове життя. Завтра розпочиналось сьогодні. В умивальнику він довго пирскав, гартуючи свою волю. Потім чисто поголився не електричною, а справжньою бритвою і ретельно зачесав рідке волоссячко наперед. І враз побачив, що це і є та особлива прикмета, за якою всі його впізнають. Такий лоб не ховати, а показувати всім треба. Таж він перший лисий у їхньому селі.
Незнайомка в цей час залюбки драїла кальцинованою содою старий баняк. Легенькі крапелиночки виступили на її чолі. "Моя ти хороша", — з гострою ніжністю подумав Хома.
— Це ти, коханий? — любісінько пригорнулась вона до нього. Я така щаслива з тобою. Увесь час, мов у сні. І боюсь прокидатись, бо постіль у мене біла-біла, холодна-холодна…
— Давай не будем про це, — стривожено притулив її голівку до грудей Хома, — Нам добре разом — і не треба ні про що таке загадувати, Усе буде добре.
— Так, буде, — повторила вона й відразу заспокоїлась.
Усе в квартирі нагадувало тепер, що тут порядкують моторні жіночі руки. Слоники вишикувались за ранжиром. На поличках з’явились ажурні серветки. Навіть давно ї вщент висохлий, як кізяк, кактус за ці дні набряк, зазеленів і викинув збоку огірковий пуп’янок. І яким це еліксиром вона його поливає? Хома чогось згадав, як мати залишала на ніч воду в ночвах і тією настояною на зорях водою напувала корову, аби та давала більше молока. У всякому разі, то була не просто вода.
За столом заклопотана незнайомка підливала кави, наказувала Хомі, що купити по дорозі додому, висмикувала з-під носа газету, аби не псував очей, словом, цілком вже увійшла в роль молодої дружини. І Хома, осягнувши цілющу необхідність тієї дитячої гри в сім’ю, як перший виток спіралі її повернення в колишнє життя, з усіх сил підігравав їй. Адже й любов — це велика умовність, яка стає матеріальною плоттю тільки тоді, коли так щиросердно хочуть обоє. І Хома відтепер зажив у цьому ірреальному світі, де паралельні лінії життя двох людей врешті-решт обов’язково у майбутньому мали перетнутися. Він вірив у це, як кожен у своє неминуче щастя.
Завтра розпочиналось сьогодні. Солодко нили м’язи в передчутті роботи. Якби Хому ниньки впрягли в плуг, він би проорав борозну через увесь світ. Від нервового збудження тіло стало легким і невагомим. Він нетерпляче тупцював перед порогом, доки дружина закушкувала його в шарф, наказувала дихати носом, бо застуджуватись аж ніяк не можна, й виривавсь із її рук, мов неслухняна дитина. До щастя вела світла, морозяна дорога.
Але на галереї його знову перестріла Роза Семенівна. Водянистий послизнувся на рівному місці.
— Бон жур, старий, — сказала вона, пускаючи Хомі в обличчя ментоловий димок. — А ти її не любиш!
— Як це? — не второпав Водянистий.
— Якби ти її любив, ти б давно подарував мені перуку. Мені тільки перуки не вистачає для повного щастя. У всіх є, а я що — лиса?
— З якого б це дива? — наїжачився Хома.
Ця стара карга надумала його шантажувати.
— Бо інакше я сповіщу куди слід, за нею приїдуть і заберуть. І не бачитимеш її як своїх вух.
— Ні, ні, — відступив Водянистий. — Що завгодно, тільки не це. Буде вам перука, буде.
— Ану присягни. — Роза Семенівна витягла з муфти сіру книгу.
Хома приклав до неї тремтячу руку і з-поміж розчепірених пальців прочитав назву "Карний кодекс". То була книга законів людського буття.
— Вільний, — презирливо сказала Роза Семенівна. — Бери лопату — іди копай.
"Боягуз", — лаяв себе Водянистий, спускаючись східцями. І розумів, що вчинив правильно, раціонально. Адже він боявся не лише за себе, а за їх любов. Але сором шмагав його по щоках березовим віником. В житті все було складніше.