Тим часом старий директор поїхав до Ляксенбурга за своїм ідеалом. У три тижні по виїзді батька суддя дістав звідти такий лист: "Дорогі діти! Я маю тут посаду головного книговода у нашого свояка Ф. Й. Лянге і живу зовсім вигідно. Найбільше тішить мене, що я не є нікому тягарем і що помічаю у себе незвичайний зріст енергії. Сам собі дивуюся. Видко, що завжди треба ще чогось собі бажати і старатися се осягнути, коли хто хоче продовжити собі віку. У вас я вже не мав мети життя і не міг собі її знайти — і се було моє горе. А тут я радий, що хоч частину свого життя і праці можу ще присвятити для старого гнізда нашого роду і нещасної країни".
І далі описував старий свої поїздки самоходом, свої проходи по Відню, і свої відвідини гробів цісарської родини в підземеллях костьолу капуцинів, своє щоденне заняття... З цілого листа віяло вдоволенням і радістю життя.
— Старий зовсім здивачів,— замітила жінка судді.
— Жаль мені його,— сказав суддя.
— Але дідусь уже не приїде? — спитався Тадзьо.
1923