Микола відразу побачив ту дівчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна — висока й чорнява, на позір сухувата і строга, була вона не так учасником забави, як її свідком. Зирнув удруге на неї, і вона здалася йому симпатичнішою. Відтак прозвучав її голос, а ще за мить побачив він її руку, якою трималася за спинку стільця. Обливало ту руку світло, і шкіра м'яко, матово сяяла. Оце світло найбільше і вразило Миколу, за мить він відчув, що, дивлячись на те сховане у сутінку лице, він починає непокоїтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буває при любові з першого погляду, навпаки, стишувався він й умиротворювався. Дівчина помітила його погляди і почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колінах сукню, намагалася не дивитися на Миколу і в ті такі несподівані волошкові очі; він же не міг не дивитися на неї вже захоплено, зовсім забувши, що кілька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отіняв його, начебто їхнє таємне спілкування вже стало голосом плоті, начебто дві душі, які досі не знали спокою, влагіднились — з'єднали вони таку спілку, яка існує в планети та супутника. Два тіла обертаються спершу хаотично, спершу цілий світ хаотичний: вибухи й виверження, неспокій і перетворення — це перший ступінь до світової гармонії. Вона з'являється пізніше, коли замість вибухів та вивержень приходить тиша й мир...
"Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, — без патетики думав він, сидячи на веранді, — не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи. Хай пташка летить собі в небі — без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собі по траві, а ящірка гріє боки на камені. Не заважай плодитися й множитися великому живому світові, бо не твоєму розумові збагнути велику машину рівноваги!"
Перед ним поволі вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому кріслі, густе його волосся срібно світилося, а на поважному обличчі лежали гарячі тіні літнього вечора...
...Микола не думав і не зважував. Він встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою — вмикнуто було те, що безпохибно діє в усі часи й епохи. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес: він не хотів і не міг стати згероїженим півнем, а вона не захотіла вчитися звичайного дівочого кривляння. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, — це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав'язується захльостом і назавжди. Ні він, ні вона не пам'ятали його опісля, хоч саме ним йому вдалося звоювати її серце: обоє пам'ятали тільки, що їхні серця застукотіли влад і обом їм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, і відтоді ніхто вже не бачив їх на жодній вечірці.
13
Вийшли з того дому, якому судилося через десять років загинути разом з його веселою господинею: у бурі, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всі учасники тієї добропам'ятної вечірки, лишиться тільки Олександра, ще одна дівчина і молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечіркою крізь замкову щілину. Через п'ятнадцять років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною і заздрісне дивитиметься крізь шибку свого вікна, як дружно береться щоранку до роботи її численна родина.
Відчуватиме тоді справжній спокій, первозданний та щирий, знову почне милуватися на світ, повний сонця, птаства й людей. І в повітрі, і в воді, і на землі бачитиме він життя й радітиме йому. Людина існує посередині в тому горнилі, що його складають вода, повітря, земля та вогонь, і Володимирові любо буде дивитися, як четверо дітей Олександри Панасівни доказуватимуть світові цей закон: старший хлопець нестиме воду від колонки, менший копатиме землю, підстарша дівчинка дмухатиме на загаслий вогонь у літній плиті, а менша сидітиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучі й різнокольорові бульбашки. Не буде серед них в той момент тільки старшої дівчинки: вона сидітиме далеко від хати на камені й митиме ноги. Згори від будинку, що нагадує фортецю, піде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Він спиниться біля скелі, що виступає з землі, наче чудисько, і задивиться на зігнуту постать біля води. Освічуватиме дівчинку сонце, і Хлопець набере повні легені повітря. Земля в нього під ногами захитається, бо піде він до тієї дівчинки, а вона, помітивши його, раптово підхопиться, як сарна, і швидко-швидко закліпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але їй не буде куди тікати. Тож вона спустить очі й прийме від того Хлопця перший подарунок, який судилося їй узяти від чоловіка: скляну кулю, в якій навіки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу...
...Микола й Олександра верталися з тої вечірки біч-о-біч. Відійшли від решти хлопців та дівчат, в той вечір не було їм цікаво в компанії. Серед неба світив місяць, і був він у ту ніч такий яскравий, що дорога, по якій вони йшли, засвітилася синім вогнем. Микола обережно взяв її під руку, і вона довірливо подалася до нього: мали пройти по тій дорозі десять років. Через рік до них прилучиться на їхньому шляху ще один супутник, і наприкінці десятого року стане їх семеро.
Але це ще не буде кінець їхньої історії. Кінець Микола відчує пізніше, коли вибиратиметься з оточення...
...Бійці йшли через болота, мокрі й замерзлі, стояла тоді осінь, і кружляло довкола листя. Згодом випав перший сніжок, і вони почули, нарешті, далекий гул канонади. Подивилися один на одного і, раптом засміявшись, кинулися обійматися.
Відтак стали обережні і начебто друге дихання в собі віднайшли. Вдень ховалися, а вночі йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче і ближче.
Німці наскочили на них випадково. Бійці вистріляли решту своїх патронів і попадали один за одним. Вирвався з того кільця тільки Микола. Стрибав на одній нозі через присипане порошею зруділе поле між боліт — одноногий птах, який даремно силиться злетіти. Він не знав, що за ним пильно стежать дві пари очей, прикритих стальними дашками й одягнені в маскувальні костюми. Бачив тільки недалеку скирту сіна і хотів до неї дістатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очі його покривала кривава пелена, але силу він ще мав. Дві пари очей стежили за ним якраз від тої скирти, до якої він і хотів дістатися.