— Поспішай, хлопче, поспішай! — шепотіла за його плечима стара. — Поспішай, бо мені вже дихати нічим!
Він уже зовсім не торкався землі. Не знав, звідки береться те завзяте тупотіння, яке чув, бо летів, витягшись у стрілу, і цього стріму не було йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, і він мчав саме до нього, бо знав, що там високі, хиткі хвилі, що йому треба поринути саме в них і покритися їхньою покровою. Відтак набере він у себе нової сили, бо дістане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, — там прірва, в яку мають вони впасти, але то весела прірва, там живе зелена тиша, і саме там має заговорити до нього трава і все зело. Він мчав, не розбираючи дороги, через квіти й луги, через видолинки та горби. Перелетів ріку з верболозами і тільки там торкнувся землі. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно і жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло їх, адже давно було голодне і давно на них сподівалося.
— Молодець! — сказала стара, вилазячи з мішка. — Тепер нам ніхто не завадить.
Хлопець лежав на лісовій галявині, і груди його ходили ходором. Довкола м'яко гули бджоли і стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвіло ясно-синє небо, і тільки самітний жайворон висів у ньому, ллючи додолу тепле срібло співу.
— Вставай! — сказала лагідно Жабуниха. — Не час вилежуватися. Збирай хмиз і лагодь вогнище...
Ходила по галявині, ледь пересуваючи ногами, в руці в неї була палиця, і важко на неї налягала. Інколи спинялася, зі стогоном згиналася й рвала травину, квітку чи бадилля. Складала їх у збиранку, і хлопець, сівши, мовчки на неї дивився.
— Чи не чув, що я сказала? — повернулася стара. — Ніколи мені!..
Її голос був сердитий, і стукнула вона палицею, але він так зачудовано роззирав її, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в неї покорчені руки й розпухлі ноги, не було в неї чорне лице, а десь таке, яке він запам'ятав у своєї матері.
Тоді начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двір, зарослий травою і пухнастими кульбабами. Віяв сильний вітер і зривав кульбаб'яче насіння, застеляючи ним двір. І в тому димі чи теплому снігопаді з'явилася раптом усміхнена жінка. Вона прокрутилася кілька разів по подвір'ї, а тоді почала зривати круглі кульбаб'ячі голови. Дмухала, наче допомагаючи вітру, і від того пуху на подвір'ї побільшало. Маля в довгій білій сорочці і з густим золотим волоссям спинилося на порозі хати і, дивлячись, як бавиться матір, сміялося. Стрибнуло й собі в соковиту траву і почало хапати долоньками пух. їх покрило теплою круговертю, безліччю летючих пір'їн — насипалося їм того добра у волосся, — мати на очах його сивіла. Він придивлявся до неї із здивуванням та радістю, адже чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсміяна, щаслива й рідна жінка таки на одне обличчя з Іванихою Галайдихою. Не з тією, яку пізнав за кілька останніх днів, а з цією, яку уздрів новими очима: знав-бо її стільки часу і стільки часу за нею тужив! Відчув, що все життя, відколи одійшла його матір у царство тіней, сподівався на таку зустріч — конче мала відбутися. Тому й сидів такий заворожений і так зачудовано і немовірно вдивлявсь у свою научительку й повелительку.
— Скажіть, бабо, — спитав він тихо, — а чи не знав я вас раніше?
— Коли це раніше? — спитала вона здивовано.
— Хіба я знаю? Десь раніше. Так давно, що й не пам'ятаю?
— Ну, — відповіла стара. — Переймаєш мою науку і мене саму собі в душу забираєш...
— Як це? — спитав він зчудовано.
— А хіба не помітив, — вигукнула вона сердито, — що з кожною таємницею, яку передаю тобі, мене меншає, а тебе більшає? Хіба не чуєш у собі моєї сили?
— Чую, бабо, але чи добре це так?
— Добре, недобре — не нам судити! — аж скрикнула стара. — Не зійти вже ні мені, ні тобі з цієї стежки. В тебе я перейду і не вмру! Буду в твоїй голові і в серці.
— Бабо! — вигукнув хлопець, зриваючись. — А чи не поселяється так у нас чорт?
— Дурне тобі привиділося, — пробурмотіла стара, вибираючи ще одну бадилину. — Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя рятуємо. Не теревень, а збирай хмиз.
— Чого ж люди вас за чортицю вважають?
— Бо дурні вони, ті люди! — спокійно відказала стара. — Дурні, а ще більше заздрісні. Сліпі, а ще більше невдячні.
— Служите людям і їх кленете?
— Авжеж! — сказала Іваниха Галайдиха, втираючи рукавом піт із чола. — Це нас од гордині вберігає. Отож часом дозволяй собі таке: кляни людей і світ, але не пускай ненависті в серце.
Вона стояла там, серед зілля й трави, в зеленому морі, зарослім квітами, вища і стрункіша, ніж завжди, розпрямила плечі — і полилася з її очей така печаль, якої не міг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серці, щось таке, як щастя, яке відчував він, коли біг, бувши веселим білим конем.
— Бабо, — спитав він урочисто, — це і є ота ваша найбільша таємниця?
— Найбільша таємниця отут, у моїй руці, — сказала вона, простягаючи стиснуту у жмені збираницю. — Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне почув.
Вони сиділи біля багаття, на якому пріло в горщику зілля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квітів мед, бо на цій галявині сьогодні його зібралося багато. Довкола обступили їх дуби й тихо шелестіли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, і темне обличчя її було наче з кореня вирізане: йшла у цей мент по лискучій стежці, що вела її в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дівчиною, а побіч — парубка, який ішов разом із нею, — на голові в неї був весільний вінок. Ступали в парі назустріч роздутим, як пухирі, зорям, і біля них захоплено співали дружки. Парубок тримав її за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. "Ще трохи, — сказала вона йому, — і я вже навіки буду коло тебе. Я через це й чарівницею стала, щоб не забув ти мене, а я тебе. Щоб чекав, бо я таки тебе не забувала". — "Так сильно любила?" — спитав він, лагідно всміхаючись. "Авжеж, — відповіла вона, — бо що ми в цьому світі без любові?"