— Чого ще?
— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум'ятиться ваша душа?
Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.
— В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!
Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.
— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.
— То на сльозах людських побудовано, — сказав песик.
— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля...
Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.
— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.
— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.
Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.
— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!
ГОЛОС ТРАВИ
Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. "Такий малий вогонь і такий дим", — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.
— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.
— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?..
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. "Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий". Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.
— Це ти біля мене. Варко? — спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави...
До хлопчаків на вигін мчав вершник, і кінь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився і щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, і стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила півнеба. В ній уже не купалася легковажна Варка, а їхав на грімкій колісниці хтось сердитий і палахкий. Вітер дув, однак, не від хмари, а на неї, і стара лишилася спокійна.
— Чи потрібен тобі дощ? — спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв і дивився на неї отой Хтось. — Авжеж, авжеж, — прихитнула головою. — Земля напилася доста. Зерно вже зійшло і добре росте. Трава росте ще буйніше, га?
Слухала, що скаже їй трава. Відповіла те, що їй хотілося. Тоді стара заплющилась і всміхнулася. Таке добре й погідне обличчя стало в неї, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Відтак побачила стара сердите Варчине лице і засміялася тихенько.
— Кров у тобі бушує, Варко! Того голосу ти тільки й слухаєш. А я нє, Варко, я вже гой яка мудріша! Але я вже ветха деньми, Варко. І слухаю я, Варко, голосу трави, а не крові...
Але в цей час, коли сиділа стара чарівниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподівалася. Це щось вона теж не прочула вухом і не побачила оком. Здається, то був запах, якого раніше біля неї не було, а може, тільки подих леготу. Мимоволі насторожилася, і її очі запалали холодним світлом. Просто неї ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а біла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорні й репані, а в руці тримав благенького вузлика.
— Ти чого це сюди заліз? — тонко скрикнула стара. Хлопець став і подивився на неї трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, і було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а він лякатися, більше того, її очі повужчали і щось тепле блиснуло в них.
— Це вже ти прийшов, — сказала вона вмиротворено. — Але я ще тебе не кликала.
— Хіба мали ви мене кликати? — спитав хлопець і підійшов ближче.
— Таж певне, — тихо засміялася вона і захотіла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але він стояв надто близько від неї і заступав їй цілий світ, стара нахмурилася від того.