Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. І зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.
— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався.
Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.
— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. "Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!"
Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?
Відтак перестав і дощ. І шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.
Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!
— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.
Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.
— Га?
— Кажу, втіху маю душевну!
— Що ти зробив?
— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав...
Жінка дивиться на нього, а він на неї. І діти за нею — як віяло.
— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. І м'яка.
— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!
— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.
Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.
— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!
Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий...
Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. І чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. "Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! І-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!"
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:
— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже...
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. "Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий". Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!..
— Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
— Ну, то що?
— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:
— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. "Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!"