Він усе збагнув, допоміг їй, і вона покохала його, як ще нікого досі не кохала. Його рука затрималась довше, ніж буває в таких випадкових обіймах. Він ще прийде, він привезе її дітей, і вона побачить його. І коли тихо, не постукавши, зайшов пекар, вона гримнула на нього:
— Ти що, постукати не можеш? Дай мені спокій! Він знову боязко відступив до дверей, мурмочучи
щось про ванну, про квітник на даху.
Вона встала, замкнула зсередини двері й лягла в постіль. Усміхнений фельдфебель був надто молодий: дитина, шмаркач, навіть подумати було незручно, що вона колись спала з ним. Запах смоли край військового плацу, смертельно поважний єфрейтор, що схилився над нею в кущах. Вони вперше робили щось інше.
Унизу різко засміялася пекарка, а з коридора долинув сердитий, майже рішучий голос пекаря. Щось мурмочучи, він знову піднявся сходами і заторохтів клямкою.
— Відчини! — крикнув він.
Вона не озивалась і думала про іншого, що навіть ім'я його ще не знала: Еріх, Герт, Карл і Лео розтанули на обрії, а пекаревого обличчя вона вже не могла собі уявити, хоч він і стояв за дверима.
— Відчини! — кричав пекар, і їй було смішно, що в його голосі бриніла погроза.
— Іди геть, — сказала вона тихо, — я не відчиню.
І він піщов. Погрозливо мурмочучи, почовгав униз сходами. Вона думала про іншого і знала, що той інший ще прийде до неї.
XXII
Спочатку вони грали у футбол із сільськими хлопцями, що їх запросив Віль. Трава була скошена, ворота полагоджені. Грали захоплено, аж поки Генріх раптом сказав:
— Я більше не хочу!
Він кинув гру й пішов до Альберта, що пив на ґанку пиво й читав газету. Але й там Генріх довго не затримався, а обійшов будинок і сів коло повітки на дровітню, біля якої Віль залишив сокиру.
Тут Генріх був сам. Віль пішов у село сповідатись, Альберт читав газету — а він міг сидіти з газетою цілі години. Вільма була на кухні коло Альбертової матері, де та пекла пиріжки і ласкаво, повільно примовляла?
— Щоб пиріжки смачні вдати, треба аж сім речей мати...
Вільма ж мала проказувати за нею, але, крім слів "яйце" і "цукор", нічого не вміла вимовити, і Альбертова мати весело сміялася. Там пахло теплим, солодким тістом, як у підвалі пекарні, а на підвіконні вже холонули на деці жовті коржики.
Потім Генріх почув, що й Мартін сказав:
— Я вже не хочу!
Сільські хлопці програли ще трохи самі, а тоді розійшлися. Мартінів голос долинав тепер з ґанку — Алб-берт учив його грати в теніс. Вони почепили сітку й присунули стола до стіни. Альберт казав: "Добре слідкуй!" або "Отак треба відбивати!". І рівномірний, дзвінкий перестук м'ячів зливався з примовками Альбертової матері: "А до масла й до яйця трішки солі і сальця". Вільма вигукувала — "Цукор!", "Яйце!", і Альбертова мати весело сміялася.
Все було таке гарне — лункий стукіт тенісних м'ячів, радісний Вільмин голос і лагідний — Альбертової матері. Віль був такий самий добрий, як і Альберт. І так гарно, так затишно звучала примовка: "Від пахучого шафрану пиріжок рум'яний стане". Гарне слово "шафран" — таке пахуче, смачне, але все це забавки для д і-тей. Генріха ними не обдуриш — тут щось не все гаразд. Він знав, що пекар не такий добрий, як спершу здавався. Коли мати сказала Генріхові, що вони переїдуть до пекаря, він подумав: "О т добр е!", але тепер він знає, що їм там добре не буде. Пекар був як ті добродушні вчителі, які у важливу хвилину можуїь розлютитися дужче за інших. Але все-таки пекар не такий поганий, як Лео, і було певно: тепер у низ^буде більше грошей, не доведеться платити за помешкання тощо.
І він поклав у своїй пам'яті до Еріхової запальнички, Гертового ручного годинника і Карлової торбинки на казанок пилочку до нігтів дядька Лео, що під час переїзду попала до материного кошика з нитками, а до Ері-хових, Гертових та Карлових запахів додався запах Лео — туалетна вода і віск до підлоги.
Із кухні долинув сміх і нова примовка: "Пальчики гуляли, сливи позбирали". Альбертова мати місить там жовте солодке тісто і мурмотить свої віршики, ніби якась добра чарівниця ворожить: "Висиплять у хаті, віддадуть дитяті". І Вільма дзвінко, радісно сміється.
Прийшов Віль, заглянув за хату й пішов до Альберта. Генріх чув, що вони говорять про нього.
— Що з хлопцем сталося? — спитав Віль. Альберт відповів тихо, але все-таки Генріх почув:
— Не чіпайте його.
— А не можна йому якось допомогти? — знову спитав Віль.
— Можна, але не зараз,— сказав Альберт.— Буває таке, що ніхто не допоможе.
З села долинув дзвін, лагідний і таємничий. Генріх знав, чому сільські хлопці покинули грати в футбол,— почалася відправа, і вони мали прислужувати в церкві.
— Ти підеш зі мною? — спитав Віль Мартіна.
Той погодився, і стукіт м'ячів зразу ж припинився. Віль знову спитав щось Альберта про нього, і Альберт сказав:
— Не треба, не чіпайте його. Я залишусь тут.
Дзвін лунав таємниче і приємно. На кухні радісно закричала Вільма — її годували вареним яйцем. Все тут гарне, ні до чого не причепишся, але все не для нього. Щось тут не гаразд. І запахи приємні — пахло дровами, печивом і свіжим тістом, але і з запахами теж не все гаразд.
Генріх підвівся з дровітні й стояв, прихилившись до повітки. У вікно йому видно було, що робиться в ресторанчику. Там сиділи люди, пили пиво, їли шинку. Молода кельнерка пішла на кухню нарізати бутерброди. Вона різала хліб, накладала на тарілки скибочки шинки і запхнула один шматок Більмі в рот. Вільма, наморщивши лоба, покуштувала, кумедно плямкнула губами. Обличчя її проясніло і вже просто сяяло з утіхи, коли вона, пожувавши, ковтала м'ясо. Вільма справді мала кумедний вигляд, Альбертова мати засміялася, кельнерка теж, і сам Генріх усміхнувся, дивлячись на неї, але всміхнувся стомлено, знаючи, що всміхається стомлено, як переобтяжені турботами дорослі, що їм не до сміху.
Ту мить до будинку під'їхало таксі. Генріх злякався, він знав: щось сталося або має статися. З машини вилізла Мартінова бабуся, а слідом за нею Мартінова мати.
— Почекайте, голубе,— сказала бабуся водієві і з сигаретою в роті побігла до ґанку.
Обличчя в неї було червоне, сердите. Вона гукнула:
— Альберте! Альберте!