— Обережно, тут скло! — крикнув пекар, коли робітники брали коробку з посудом.
На його обличчі проступав сумнів: він, здавалося, розмірковував, чи не надто дорого все це йому обійде-
ні
ться. Раптовий переїзд, двоє дітей і сором, що до його заможного дому везуть таку мізерію.
Генріхові доручили глядіти В ільму, що безперестану плакала, відтоді як чужі людизабрали її коробку з іграшками. Генріх лівою рукою міцно тримав В ільму, а правою все своє багатство, надійно сховане між книжками, молитовником, шкіряним ранцем і зошитами — батькову брошуру: "Що треба знати автослюсареві, щоб здати екзамен на підмайстра", батьків знімок і вісім коміксів: "Привид", "Тарзан", "Тіль Уленшпігель" та "Бонді". А ще була там фотографія жінки, що раніше важила понад центнер. "Вілла Елізабет" — грот із вулканічного каменю, чоловік з люлькою в зубах біля вікна, а позаду — виноградник. Генріх був наляканий не тільки вбогістю, що відкрилася, коли винесли меблі й спакували речі, а ще й тим, що кімната так швидко спорожніла. Сорок хвилин — і по всьому. Лишилися тільки на стіні облямовані пилюкою місцини, де шпалери не зблякли,— там, де висів батьків портрет і образок на пам'ять про його конфірмацію та де стояли буфет і саморобна шафа. Мати вимела сміття—черепки, пластівці пилюки, клапті паперу і щось чорне, що понабивалося в шпари на підлозі.
Пекар недовірливо пробував пальцем темну смужку пилюки навколо жовтогарячих, незбляклих місцин на шпалерах, наче перевіряв, скільки ж її не витирано.
Мати раптом схлипнула й кинула на підлогу лопатку на сміття. Пекар погладив її по плечах і по шиї, але ті пестощі були не дуже переконливі. Мати знов узяла лопатку й віника. Вільма все плакала за своїми іграшками.
— Веди вже її звідси,—сказав пекар.—І візок забери.
Обличчя його було неспокійне і невпевнене, ніби він сам злякався цього раптового переїзду. О пів на п'яту вона заледве дозволила йому поцілувати себе в руку і в лікоть, а тепер ще й сьомої немає, а переселення вже майже закінчене, і робітники стоять унизу на приступцях машини, навіть на чверть не повної, і сигналять до від'їзду.
Генріх невиразно пам'ятав уже один переїзд: холод, дощ, дитячий візок, материні руки, що краяли хліб, брудні військові машини, солдатська хлібина, яку хтось кинув їм, наче випадково. Найдужче запам'ятався йому ясно-зелений казанок, який Герт потім брав із собою на роботу, і те, як він перелякався американського хліба, такого білого, мов папір.
Вісім років прожили вони в цій кімнаті — цілу вічність, і Генріх напам'ять знав кожну підступну шпарку в підлозі, де треба було пильнувати, щоб не подерти ганчірку об скалки, знав трухляві місця, де віск, що ним за наказом Лео натирали підлогу, зникав без сліду, і ті, де треба було ледь мазнути і вже блищало. Жовта пляма на тому місці, де висів батьків портрет.
— Ну йди ж, чого стоїш! — крикнув пекар. Генріх сі упив кілька кроків до дверей, тоді обернувся й сказав матері:
— Не забудь, що в Лео лишився приймач, чашка, глечик і ножик відкривати консерви.
— Ні, не забуду,— відповіла мати, і Генріх відчув з її голосу, що приймача, чашки, глечика й ножика не бачити їм так само, як материного халата з буйними рожевими квітами на чорному тлі, що теж лишився в кімнаті Лео..
Пані Борусяк стояла на сходах і плакала. Вона поцілувала його, поцілувала Вільму, пригорнула їх обох і тихо схлипнула.
— Сердешний мій, хоч би ж тобі там було добре. Поруч стояв столяр, похитував головою і казав:
— Від одного гріха та в другий. За дверима мати кричала:
— Ти так хотів, ти, а не я!
Пекар щось глухо відповідав їй. Слів не можна було розібрати, але голос звучав непереконливо.
Робітники надворі сигналили все нетерплячіше. Генріх підійшов до вікна в коридорі і глянув униз. Машина звідти була схожа на розпоротий живіт огидного чудовиська, що поглинуло крамничку торгівця старим мотлохом,— брудні зношені речі, побиті меблі, скидана докупи мізерія, а зверху — Генріхове ліжко, перевернене догори дном: пофарбовані в сірий колір двері, що аж тепер показали, звідки вони, — "Фінансове управління, кімната № 547". їх приніс якось Герт, а крім них — ще чотири оцупки, відрізані від сволока, кілька цвяхів і молоток. За п'ять хвилин ліжко було готове.
— Чудове ж, правда? Ану, лягай,— сказав він. Генріх ліг, і відтоді, ще навіть півгодини тому, ліжко
справді здавалось йому чудовим.
Вантажники стояли на приступці машини, курили, поглядали вгору на вікна й свистіли, заклавши пальці до рота.
"З одного гріха та в другий",— сказав щойно столяр, і Генріх подумав про слово, яке два тижні тому мати мовила пекареві, те саме слово, що було написане на стіні в коридорі. Він глузливо посміхнувся, згадавши, що те саме можна ще назвати й "поєднанням".
Мати вийшла з відром на сміття. Вона була заплакана, і вперше Генріх побачив у неї на обличчі те, що досі помічав тільки в інших жінок, — темні червоні плями, її гладенькі чорні коси були розпатлані.
З обличчя в пекаря, що стояв поруч із столяром, зійшов гнів, і воно знову стало добродушне, як завше.
Генріх боявся добродушних людей. Вони були як улесливі вчителі, що від них усього можна сподіватися. То вони добродушні, то починають лютувати, а нарешті й самі вже не знають, якими їм бути, наче артисти, що забули свої ролі.
— Підеш тй нарешті чи ні, бовдуре! — закричав пекар.— Бери візок — і гайда!
— Чого ти напав на дитину! — крикнула й собі мати і, ридаючи, схилилась на груди пані Борусяк.
Столяр одвів пекаря вбік, а мати сказала тихо:
— Іди вже, Генріху, йди.
Але він боявся йти вниз. Там зібралися всі с}'сіди. Брезгени глузливо оцінювали їхні меблі. Вони сказали: "Який пан, такий і каптан",— і та приказка помандрувала від дверей до дверей — від Брезгенів до господарки молочної крамнички, а від неї до старого пенсіонера, колишнього службовця ощадкаси. В його вустах вона прозвучала як остаточний присуд. Вони стояли внизу, глузливо перешіптуючись, і Генріх боявся йти повз них. Колись, як він ще купував харчі на чорному ринку службовцеві ощадкаси, той завжди був ласкавий до нього, а тепер давно вже не вітається з матір'ю, так само, як і Карл. Але ж господарка молочної крамнички сама н е-моральна, а Брезгени, казав столяр, власник будинку, — с в и н і.