Зате читанка виявилась для Вільми правдивим скарбом. Татів там було куди більше, ніж Лео: святий Ми-колай, святий Мартін, діти, що гралися, взявшись за руки, — всі були татами.
Мартін узяв Вільму на коліна, відломив шматок свого бутерброда й почав її годувати. її бліде, повне личко сяяло, і вона урочисто примовляла щоразу, кусаючи: "Цукор!" Тоді розпустувалася й почала вигукувати по десять, по двадцять разів підряд: "Цукор!"
— Хай вам біс! — крикнув Генріх.— Не можете гратися тихіше!
Вільма злякалася, наморщила лоба й урочисто приклала пальця до вуст.
Фрау Борусяк замовкла, в столярні теж було тихо. Враз задзвонили дзвони, і Вільма, заплющивши очі, спробувала наслідувати дзвін: "Дзень, дзень, дзень". Мимоволі Мартін теж заплющив очі, перестав жувати, і за стуленими повіками мелодія дзвонів оберталася на малюнки: кільця, що більшали, потім розпадалися, квадрати й смуги, наче ті, що залишаються від садівникових граблів на стежці. Дивні багатокутники, ясні на темно-сірому тлі, наче штамповані на блясі, візерунки з квітів, а дзвінке "дзень-дзень" з Вільминих уст, наче малесенький молоточок, залишало білі цятки на безкраїй сірій поверхні. Барви змішалися: червона, як кров темно-червоних троянд — круглих, відкритих червоних уст, — жовті хвилясті лінії і велика темно-зелена пляма, яку дзвони вибивали одним потужним ударом. А потім лагідна, дедалі світліша зелень останніх коливань.
Вільма й досі сиділа, заплющивши очі, й казала своє "дзень-дзень".
Мартін узяв другу скибку хліба, що лежала біля нього на краю ліжка, відломив від неї шматочок і поклав Вільмі в рот. Вона розплющила очі, засміялась і почала жувати.
Вільною рукою Мартін витяг з-під ліжка картонну коробку, повну іграшок. На коробці великими рудими літерами було написано "Sunlight". У ній лежали порожні пуделка, кубики, поламані автомобільчики.
Вільма сповзла з Мартінових колін і почала з поважним виглядом витягати одну по одній іграшки й передавати Мартінові. Всіх їх вона називала одним словом, тим, що знала: "Цукор". Але вимовляла його тепер тихо, наморщивши чоло й поглядаючи на Генріха, що й далі рахував, сидячи біля столу.
Мартінові хотілося, щоб пані Борусяк знову заспівала. Він скоса глянув на Генріха, такого заклопотаного, і раптом пожалів його. Він спитав:
ч— Тобі знову треба щось вираховувати?
— Послухай-но,— зразу ж відповів Брілах, і з його обличчя зійшло напруження.— Тут така задача, що мене аж нудить від неї. Мені треба заощаджувати в місяць двадцять марок, бо мама вставляє зуби.
— О, зуби дорогі...
— Дорогі? — засміявся Брілах.—Дорогі? Це не те слово. Вони просто недосяжні! Але знаєш, що я виявив?
— А що?
— Що дядько Лео протягом двох років недодавав грошей. Обід коштує в середньому не тридцять пфенігів, як ми колись прикинули, а майже сорок. А от сніданок — то це просто свинство: рахуємо на кожного двадцять грамів маргарину, а він жере щонайменше сорок і ще бере з собою бутерброд. Овочів зовсім не враховано, а на одне яйце призначено двадцять пфенігів. Ти не знаєш, де можна купити яйце за двадцять пфенігів, га? — Брілахів голос аж захрип з обурення.
— Ні,— відповів Мартін,— я не знаю, де є такі дешеві яйця.
— Я теж не зню. А коли б знав, то миттю побіг би туди, аби й нам коли перепало яйце.
Вільму, здавалось, не цікавила розмова про яйця, вона заглибилась у перелік своїх іграшок і приказувала, наморщивши обличчя: "Лео, Лео". Раптом мовила: "Яйце" — і аж засяяла — ще одне слово в її словнику!
— Нащо йому взагалі те яйце вранці?
— Усі батьки й дядьки їдять вранці яйце,— сказав Мартін невпевнено, але швидко поправився: — Майже всі, — бо не знав добре, чи всі. Яйце на сніданок було наче питомою ознакою батьків і дядьків, але враз йому спало на думку, що Берендтів дядько не їв на сніданок яйця.
— Я не розумію чому,— відповів Брілах і провів олівцем на папері грубу риску, наче викреслював яйце із сніданку дядька Лео. Він аж побілів з люті.
— От і гґорахуй тепер, на скільки він нас обдурив: сім пфенігів на маргарині, якщо не більше, бо він часто намазує собі хліб ще й увечері; десять пфенігів на обіді, і хай буде пфеніг на овочах, а ще додати три пфеніги за яйце — я беру щонайменше — то буде двадцять пфенігів кожного дня, а він у нас живе тисячу днів, ось тобі й двісті марок! Збагнув? Тепер далі. За хліб ми з нього не беремо, бо маємо його безкоштовно. Років зо два вже не беремо. Але скажи, хіба те, що нам дають задарма, йому теж треба дарувати? Так?
— Ні,— вражено відказав Мартін, і зненацька хліб перестав йому смакувати.
— Отож-бо! Виходить, що з того ненажери належиться ще по сорок пфенігів за хліб, і додаймо п'ять пфенігів за світло, яке він краде в нас. По п'ять пфенігів за тисячу днів — буде п'ятдесят марок, та по сорок пфенігів за сімсот тридцять днів — маємо ще триста марок. Ти чув таке?
— Ні,—сказав Мартін.
Брілах знову замовк і схилився над своїм аркушем.
— Яйце! — вигукнула радісно Вільма. — Лео, яйце! — Вона саме знайшла в читанці похмурих чоловіків: то були гірники, що працювали під землею, люди з темними, зосередженими обличчями.— Лео, Лео, Лео, яйце, яйце, яйце!
— Ти ще не закінчив?
— Ні,— відповів Брілах, — моїй матері треба вставити зуби, і я мушу вирахувати, скільки ми можемо заощадити щомісяця. Та якби взяти ті п'ятсот марок, на які нас обдурив Лео, то половину грошей ми б уже заплатили.
Мартінові хотілося, щоб пані Борусяк знову заспівала або щоб задзвонили дзвони; він заплющив очі й думав про фільм і про сон, що йому приснився в кінотеатрі. Лео з каменем на шиї занурювався в зелену темінь на дні моря — і в той сон уривалося Вільмине лопотіння: "Лео... цукор... тато... яйце... Лео..." І коли пані Борусяк почала співати: "Обабіч стежки лісової блакитна незабудь цвіте", коли її голос знову сколихнув його душу, він розплющив очі й спитав Брілаха:
— Чому наші матері не виходять знову заміж?
Брілах вважав це питання досить важливим, щоб перервати свої рахунки. Він кинув олівця, поважно сперся ліктями на стіл, свідомий того, що заробив перерву, й спитав:
— Ти справді не знаєш чому?
— Не знаю.
— Через пенсію! Коли моя мати вийде заміж, їй перестануть виплачувати пенсію.