— Добре,— сказав Брезготе, однак Альберт відчув, що йому хотілося б набагато більше почути про Неллу.
— Між іншим, Нелли немає вдома,— додав він.
— Я знаю, — відповів Брезготе.
Альберт здивовано глянув на нього, але промовчав.
— Коли загинув чоловік, їй було двадцять п'ять років, і вона чекала дитину. Я ось уже вісім років мешкаю в її домі і, по-моєму, добре її знаю.
— Мені однаково, яка вона,— сказав Брезготе. — І однаково, що ти про неї скажеш, але почути я хотів би все.
Альберт зупинив машину, виліз і, коли побачив крізь шибку обличчя Брезготе, то аж злякався — такий вираз буває в безнадійно закоханих.
Брезготе також вийшов і спитав:
— Скільки років хлопцеві?
— Скоро одинадцять,— відповів Альберт.
Вони зупинилися біля вітрини. То була крамниця письмового приладдя, і на вітрині поряд із книжками, папером та вагою на листи були виставлені також іграшки.
— Що можна купити одинадцятирічному хлопцеві? — спитав Брезготе.— Я не розуміюсь на дітях і байдужий до них.
— Я теж так думав до тридцяти років,— сказав Альберт,— не любив дітей і не знав, як із ними поводитись.
Він перший зайшов до крамниці, Брезготе рушив за ним.
— Усе змінилося відтоді, як я став мешкати в Одному будинку з Мартіном.
Альберт замовк, боячись, що Брезготе завважить, яку ніжність відчуває він до хлопця. Відсунувши паку газет, він почав розглядати коробку з пластиліном. Альберт дуже любив Мартіна, і його раптом знову посів страх — тепер уже страх, що Брезготе ще, бува, одружиться з Неллою, і він тоді втратить хлопця.
Брезготе машинально порпався в купі автомобільчи-ків з пружинами. Не звертаючи уваги на господиню крамниці, що тим часом вийшла з задньої кімнати й наблизилась до прилавка, він сказав:
— Я зроду не відчував ревнощів, але тепер знаю, що це таке.
— Навряд чи тобі є до кого ревнувати.
Брезготе взяв ракетку до настольного теніса й надавив пальцем на корковий шар, перевіряючи його пругкість.
— Може, настільний теніс йому сподобався б?
— Непогана думка,— відповів Альберт.
Він нерішуче перегортав книжки, що лежали на прилавку, потім попросив показати пружинні й дерев'яні іграшки і нарешті відклав книжечку про Гопелонга Че-сіді.
Брезготе, видно, розумівся на тенісі: він перебрав кілька коробок, пробуючи сітки, ракетки й м'ячі, потім звелів загорнути найдорожчий набір і поклав на прилавок гроші. Альберт попросив показати йому надувні гумові іграшки. Він був нетерплячий і роздратований: Брезготе своєю розмовою примусив його задуматися над їхніми з Неллою взаєминами.
Ядучо-зелений крокодил, від якого різко тхнуло гумою, викликав у нього відразу. Господиня щосили намагалася надути його — здавалося, ніби вона пережовує твердий шматок м'яса. Обличчя її почервоніло з натуги, а з-під окулярів на гладкі щоки котилися краплі поту. На гумовому вентилі набігли бульбашки слини, проте крокодил майже не надувся.
— Дякую,— сказав Альберт,— я ще подумаю. Жінка випустила вентиль із рота й так незграбно
повернула іграшку, що Альбертові просто в обличчя вдарив струмінь теплого повітря, який бридко смердів гумою.
— Дякую, — сказав він ще раз роздратовано,— дайте краще мені он те.
Він показав на картонний щит, на якому шпагатом були прикріплені молотки, обценьки й долітця.
Жінка почала запаковувати інструменти. Дістаючи з кишені гроші, Альберт згадав, що Мартінові все це ні до чого: адже він так само не любигь майструвати, як і його батько.
Вони мовчки вийшли з крамниці, дуже швидко перетнули дві вулиці, широку алею, і аж як нарешті досягли вулиці, обсадженої каштанами, Альберт зменшив швидкість.
— Ось ми й приїхали,— промовив він і зупинився. Брезготе, з коробкою під пахвою, виліз із машини.
— Гарно тут,— сказав він.
— Чудово, — підтвердив Альберт.
Він відчинив хвіртку до саду, пішов попереду й зразу помітив, що Мартін ще не вернувся зі школи, бо записка, яку він уранці приколов до дверей, висіла й досі. Він написав у ній червоним олівцем: "Не обідай, почекай на мене. Сьогодні я не спізнюся". Слово "сьогодні" було двічі підкреслене. Альберт зняв записку, відчинив двері, і вони зайшли в маленький коридор, оббитий зеленим шовком. Тканина була ще ціла, тільки зблякла, а на вузьких мармурових смугах, що ділили стіну на зелені квадрати, з'явилися жовтаві плями. Радіатор був геть укритий пилюкою. Альберт поправив Мартінів велосипед, навскіс прихилений до радіатора, а Брезготе розгорнув прикріплений до стерна триколірний прапорець — зелено-біло-червоний.
— Прошу,— сказав Альберт, — заходь.
У вітальні було темно й тихо. Велике люстро між двома дверима цілком відбивало чоловічий портрет, що висів на протилежній стіні.
Брезготе поглянув на портрет. То був шкіц, виконаний темперою, квапливими, грубими мазками, але дуже талановито. Юнак у яскраво-червоному светрі, тримаючи в одній руці олівця, а в другій — шматочок блакитного картону, опустив очі і, здавалось, читав те, що написав на ньому. В роті він мав люльку. Брезготе прочитав навіть яскраво-жовтий напис на блакитному картоні: "Яєчні макарони Бамбергера".
Альберт повернувся з кухні, не зачинивши за собою дверей, і Брезготе побачив, що кухня дуже велика, облицьована білими кахлями, а по них меншими чорними плитками викладено емблеми кухарського мистецтва — ложки, горщики, сковороди, величезні рожни, дека. І серед усього того красувалося прислів'я:' "Любов приходить на ситий шлунок".
— Це її чоловік? — спитав Брезготе. — Поет?
— Так, — сказав Альберт,— але на нього краще дивитися звідси.
Легенько взявши Брезготе за плечі, він обернув його до люстра, що було таке саме завбільшки, як і портрет. Брезготе замислено дивився на портрет і на шматок блакитного картону з написом навпаки. В люстрі, перед портретом юнака, було видно і їх самих, їхні поріділі чуби і стомлені обличчя. Вони ззирнулись і всміхнулися.
— Пообідаємо, як прийде хлопець, — сказав Альберт.— А тим часом ходімо щось вип'ємо.
Його кімната була висока й простора, біля вікна стояло ліжко, проти нього — величезний стіл, де Альберт малював, а між столом і ліжком ще лишався широкий прохід. Спереду стояла канапка, фотель і столик з телефоном.