XI
Нелла стояла за зеленою фіранкою, курила, пуска— . ючи хмарки сизого диму в простір між вікном та фіранкою, і спостерігала, як він розсіювався на сонці, змішувався з курявою і тоненькими безбарвними пасмами здіймався вгору.
Вулиця була порожня. Біля ґанку стояла Альбертова машина, верх її був ще мокрий після нічного дощу, хоч на вулиці не залишилося навіть сліду від калюж. У цій самій кімнаті, за цією самою зеленою фіранкою вона стояла двадцять років тому і чекала на юних залицяльників, що швидко йшли алеєю з тенісними ракетками в руках — кумедні, зворушливі герої! Вони й гадки не мали, що за ними стежать. У затінку під церквою навпроти вони ще раз квапливо зачісувались, оглядали нігті, крадькома перелічували свої гроші, добуваючи їх із гаманця й кладучи в кишеню, щоб мати під рукою,— вони вважали це за ознаку відчайдушності. А юнаки ті понад усе хотіли бути відчайдушними. Трохи засапавшись, вони заходили на подвір'я, ступаючи по рожевому каштановому листі, збитому на землю першим дощем, і незабаром Нелла вже чула дзвінок. Але навіть найвідчайдушніші з тих юнаків говорили, думали, поводились так само, як поводяться, думають і говорять відчайдушні тенісисти у фільмах. Юнаки знали, що вони, властиво, немудрі — ще одна ознака відчайдушності: знати собі ціну! — але від того ніщо не мінялося, вони справді були немудрі. Ось пройшов алеєю молодий герой із ракеткою в руці, в затінку церкви квапливо зачесався, оглянув свої нігті, добув з гаманця гроші й переклав їх у кишеню — чи це привид ступає по килимі з рожевих листків, чи, може, вона бачить фільм? Часом буває, що фільми здаються їй життям, на яке вона рокувала себе, заплативши одну марку вісімдесят пфенігів за квиток, а життя здається поганим фільмом. Звісно, це фільм — юнака, що саме вийшов із затінку біля церкви на вулицю, поспішаючи до якоїсь молодої дівчини в сусідстві, видно ніби крізь темну сітку, крізь легенький сірий серпанок, як у старих кінострічках.
— Хіба тенісні майданчики уже відкриті в цей час? — не обертаючись спитала вона.
— Авжеж, мамо,—відказав Мартін,—деякі відкриваються навіть раніше.
Певне ж, так було й тоді, тільки вона зранку туди не ходила, бо любила довго поспати і не дуже захоплювалася тенісом. їй подобався тільки посиланий червоним піском майданчик і зелені-зелені пляшки лимонаду на білих столиках. Різкий дух повітря, солонуватий запах туману, що здіймався над Рейном. Часом повітря було гірке, бо по Рейну саме пропливала наново просмолена баржа; вимпели суден рухалися над верхів'ями дерев, наче легенька бутафорія, яку хтось невидимий тяг за лаштунки.
Хмари чорного, як смола, диму, гудки, стукіт відбиваних м'ячів, тихе гупання, що часом ставало голосніше, і дзвінкі, уривчасті вигуки гравців.
Юнак пробіг повз будинок. Нелла його навіть знала: таку жовтаву шкіру мають тільки Надольте, жовтаву шкіру й русяве волосся — рідкісне поєднання пігмента, що вже батькові цього юнака, Вільфрідові Надольте, додавало особливої пікантності, а від нього перейшло до сина. Очевидно, й піт у нього такий самий, як і в батька,— з різким духом; на жовтій шкірі він здається зеленкуватим, і всі спітнілі Надольте мають вигляд побризканих купоросом трупів.
Батько цього юнака, пілот, збитий десь над Атлантичним океаном, і його тіла так ніколи і не знайдуть. Однак ця поетична смерть — священик називав його тоді Ікаром, якого перемогли підступні переслідувачі,— ця поетична смерть не перешкодила його синові зробитися статистом у поганому фільмі, статистом, що сприймає все неповажне, але грає свою роль непогано. У нього саме такий вигляд, як і повинен бути в поганих тенісистів у поганих фільмах.
Нелла погасила сигарету об мармурову ринву, в якій ще лишилися сліди нічного дощу, і взялася рукою за кільце з золотої парчі, що, як і фіранка, перебуло війну. В дитинстві вона мріяла швидше вирости, щоб можна було триматися правою рукою за кільце. І ось вона давно виросла, уже двадцять років може братися за нього рукою.
Нелла чула, як Мартін снідав біля столу в неї за спиною, чула, як він знімав накривку з кавника, намазував хліб, стукав ложкою об слоїк з повидлом, хрумав грінку. Потім чула тріск — то Мартін, за звичкою, роздушував порожню шкаралупку з яйця, перевернувши її в чарочці, — і деренчання електричного дечка на грінки. Коли Нелла вставала раніше, щоб випити разом з хлопцем кави, в їдальні її зустрічав запах ледь пригорілих грінок, а з ванної, де вмивався Альберт, долинало хлюпотіння води. Але сьогодні там було тихо. Альберт, очевидно, ще не вмивався.
— Альберт ще не встав?
-т Устав,— відповів хлопець.— Хіба ти не чуєш?
Ні, вона не чула. Нелла третій день підряд встає рано, і в неї вже з'явилося почуття якоїсь сталості, впорядкованості: грінки, яйце, радісний вираз на обличчі в хлопчика, коли він сніда разом з нею, дивиться, як вона накриває на стіл, наливає каву. На вулиці юний Надольте повертався з дівчиною. Дівчина була гарна і дуже молода. Вона старанно показувала білі, як сніг, зуби й очікувально тримала проти лагідного південного вітру свого знадливого кирпатого носика — саме так, як і вимагає режисер.
"Усміхнутись" — і вона усміхалась, "похитати головою" — і вона хитала головою, як добре навчена статистка, що незабаром сама вже гратиме роль. Чи вона довідається, як тхне дивний піт Надольте? Коли цілуватись у зелених кущах з ким-небудь із Надольте, той піт надає його обличчю кольору зів'ялого салату.
Але тепер у ванній почулося хлюпання — це вмивався Альберт. Вона знала його вже двадцять років, і він теж, мабуть, уявляв собі, що знає її. Проте за двадцять довгих років так і не зрозумів, як хвилюють її чоловічі туалетні речі і як їй тяжко користуватися спільною з ним ванною.
Вмиваючись уранці, Нелла щоразу наново закохувалась у холодну байдужість його приладдя, що діяла на неї, як знадливий запах. Не раз вона ніжно водила пальцями по не видавленому як слід тюбикові з кремом До бриття, по синій бляшаночці з кремом, що стояла там уже п'ять років, роздивлялася на його зубну щітку, гребінець, мило й запорошену пляшечку з лавандовою водою, якої, здавалось, ніколи не меншало. Вже не один рік води в пляшечці було якраз по рот рожевій жінці, намальованій на етикетці. Жінка та постаріла, краса її зблякла, і тепер вона сумно всміхалася, свідома своєї минущості. А раніше, новою ще, вона з такою надією дивилась у далечінь. Тепер обличчя її змарніло, вбрання пошарпалось — бідолашна красуня не звикла до такого поганого поводження. Пляшечка стояла там уже хтозна-відколи. Мабуть, Альберт і гадки не мав, яка мука для неї мешкати так близько від чоловіка, що йому вона залюбки віддалася б. Навіщо ця вбивча поважність, чому він так наполягає на одруженні?