Глюм майже безперервно курив люльку, часом навіть у постіль лягав із нею. Він варив юшку, читав грубезні книги й рано-вранці йшов на роботу, бо працював на бабусиній фабриці.
Глюм був дивний, але добрий. Мартін любив Глюма, хоч інколи лякався його лисини й беззубого рота. Але та лисина й беззубий рот мали свою причину. Глюм був у концентраційному таборі. Він сам ніколи не розповідав про це, однак дядько Альберт пояснив, що означає концентраційний табір: смерть, убивства, насильство і жах мільйонів людей; Глюм бачив усе те і тому виглядає набагато старшим за свої роки. Мартінові все здавалося, що Глюм старіший за бабусю, а насправді він був на п'ятнадцять років молодший за неї.
Глюм говорив дуже дивно, наче кожне слово виштовхував із рота, як грудку: широко роззявляв рота — голу рожеву порожнину — робив язиком якісь дивовижні рухи під темним червоним піднебінням, і здавалося, що зараз звідти викотиться щось кругле, велике, але видобувалося тільки одне слово: "свята". Наступне слово було більше, товще, кругліше, майже як маленький гарбуз, воно повільно набирало форми, насилу викочувалось, однак то знову було тільки слово: "богоро-дице", що в Глюмовому роті здавалося величезним, навіть не як гарбуз, а швидше як повітряна куля. Глюмові очі сяяли, тонкий ніс дрижав, і тепер уже з рота йому викочувалась не повітряна куля, не маленький гарбуз, а щось таке завбільшки як велике яблуко: "всемогутня". То було улюблене Глюмове слово, і особливо заокруглював, особливо ніжно вимовляв він передостанній склад — "гут".
Глюм був побожний і привітний, та коли розповідав щось, слухати його було важко, надто великі проміжки відділяли слово від слова: перше вже майже забудеш, поки почуєш наступне, і зв'язок між ними губиться. Глюм розповідав повільно, надзвичайно врочисто й дуже терпляче — "терпляче" також належало до Глю-мових улюблених слів. Та як добре слухати його, то можна почути чудові речі.
Одна стіна в Глюмовій кімнаті була вся закрита картою світу, що її Глюм сам малював і надписував. Він заклеїв стіну аркушами цупкого паперу й цілі місяці вираховував масштаб до неї, потім старанно, докладно
5' Г. Бель
129
й терпляче позначав гори, річки, озера й моря, часто стираючи написане, легенько заштриховуючи, і, нарешті, після тривалого приготування, дуже обережно почав розмальовувати земну поверхню, витрачаючи багато зеленої фарби на величезні низовини, брунатної — на гори і блакитної — на великі моря.
Глюм багато чого перебачив, перше ніж поселитися в їхньому будинку, а поселився він, мабуть, давно, бо, скільки Мартін пам'ятав себе, Глюм завжди жив у них. Глюм багато чого встиг побачити на шляху із своєї батьківщини до Рейну, але ніколи не бачив одного — коробки з фарбами. І як Альберт показав йому таку коробку, Глюм був захоплений нею більше, ніж соборами чи літаками. Він, пильно наслідуючи рухи дядька Альберта, вмочив пензля у воду, провів ним по тюбикові з фарбою, потім по папері,— а коли папір став червоний, яскраво-червоний, Глюм засміявся з радощів і того ж таки дня придбав собі коробку з фарбами.
Дуже повільно, дуже пильно, дуже терпляче малював Глюм земну кулю, починаючи десь звідти, де все було зелене, із Сибіру, і там поставив першу крапку на карті.
— Отам, за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси, я народився, — сказав він.
Щоб вимовити "за п'ятнадцять тисяч кілометрів", Глюмові потрібна була майже хвилина: яблуко, гарбуз, яблуко, яблуко, м'ячик, м'ячик, яблуко, гарбуз; здавалося, він їх пік десь на піднебінні, перше ніж пустити в світ, потім куштував, старанно надавав їм язиком потрібної форми і аж тоді виштовхував із рота, склад по складові, обережно й дбайливо.
Глюм народився за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси. Його, власне, звали інакше — Глюмбіх Холоку-стебан, і страшенно приємно було слухати, як Глюм вимовляє своє прізвище й пояснює, що воно означає: "Сонце, на якому достигають наші ягоди".
Мартін із Генріхом Брілахом, коли їм хотілось, ішли нагору до Глюма й просили його вимовити й пояснити своє прізвище: то була така сама втіха, як подивитись кіно.
На жаль, Мартінові рідко випадала нагода побувати у кімнаті у Глюма, бо той щодня рано-вранці йшов до церкви, потім на фабрику і повертався аж увечері.
Больда перед сном завжди готувала йому сніданок на завтра: каву, огірки, хліб і кров'яну ковбасу, Глюмова ковбаса не мала нічого спільного з дітовбивством — вона хоч була й червона, проте мала смак делікатний, борошнистий, і, як твердила Больда, її справді виготовляли з борошна та маргарину, лише трохи додаючи бичачої крові.
У неділю Глюм спав до дванадцятої. Потім снідав — суп і гарбуз; а якщо десь у кавнику лишалася кава від сніданку, то підігрівав її і забирав до себе в кімнату. Там він до четвертої години читав свої чудні грубі книжки, а раз у місяць до нього приходив маленький старий священик, що жив у черниць, і залишався аж до вечора. Вони розмовляли про те, що Глюм вичитував у книжках, потім заходили до матері пити каву — священик, Глюм, дядько Альберт і Мартін — і часто сперечалися: мати з священиком або дядько Альберт із священиком, а Глюм завжди підтримував священика і наприкінці казав, терпляче викочуючи з рота слова:
— Ходімо, панотче, вип'ємо по чарці — вони всі дурні.
Всі сміялись, і Глюм справді йшов із священиком пити по чарці.
У неділю, від'четвертої години до пів на сьому, Глюм малював свою карту, і в цей час Мартін міг інколи зайти до нього. За п'ять років Глюм не намалював іще й четвертини світу. Він старанно переносив із атласа дядька Альберта відтінок за відтінком, водив пензликом і, поки малював Північний Льодовитий океан, мусив ставати на ослона. Тепер ослін давно вже віднесено до підвалу, і Глюм візьме його знову аж тоді, як домалює до лівого кутка, де мають бути Шпіцберген, Гренландія і Північний полюс.
Глюм зуживав цілі тюбики зеленої, рудої та блакитної фарби, а надто білої, щоб зробити зелені, руді та блакитні місця яскравішими — такими блакитними, як товста крига на Льодовитому океані, такими зеленими, як свіжий салат, й такими рудими, як пісок на березі Рейну.
Дядько Альберт, який розумівся на малярстві, казав, Що Глюм — чудовий художник. Справді, Глюм просто пензлем умів малювати тварин, людей, будинки й дерева, і, як був у доброму гуморі, на папері з'являлися