Він, чбловік міс Каніген, виглядав прекумедно на краю поля. Як тренування кінчалося, вони з Лін тричі оббігали навколо майданчика. Дівчата з хокейної команди й інші учениці інтернату стояли навколо й підбадьорювали його. Коли Альберт перемагав, зчинявся радісний крик, а перемагав він майже завжди, бо тоді був добрим бігуном.
Згодом вони з Лін побували на півдні, в Сюрреї. Вони цілими годинами блукали по луках, поміж живоплотами, втішаючись де-небудь тим, чим Лін завжди втішалась безцеремонно і що так само безцеремонно називала "радощами подружнього життя". Йому тоді було двадцять п'ять років, а Лін рівно двадцять. Вона була найулюбленіша вчителька в школі.
У будень Альберт спав звичайно до пів на одинадцяту, тому що люди, з якими йому доводилось мати справу, раніше, ніж о пів на дванадцяту, не приймали, і тому що неспокійні ночі стомлювали його. Він неохоче розшукував скупих на слова третьорядних політиків, від яких за сніданком добував жалюгідну інформацію. Більшість новин Альберт узнавав навіть не від них, а через четверті, п'яті руки, від журналістів, не кращих за себе. Згодом він просто почав посилати непевний, вигаданий матеріал, знаючи, що це на добре не вийде. Потім сидів у маленьких пивничках, пив слабеньке віскі й чекав на Лін. Перед ним завжди лежав стос паперу, і він змальовував усе, що спадало на думку: ілюстрував жарти, що їх придумував сам або вичитував у газетах. У великій картонній коробці в його кімнаті накопичувались малюнки, мабуть, цілі сотні малюнків. Після смерті Лін він їх просто відіслав до Німеччини на Раєву адресу.
їх там, мабуть, цілі сотні, та він усе не відкривав коробки, а дивився на хлопців, що невтомно обстрілювали один одному ворота. Може, малюнки гарні, тоді йому не доведеться щотижня висмоктувати щось із пальця.
Дивлячись на хлопців, Альберт нашкрябав на шматочку паперу Больдин портрет, але потім кинув олівця.
Інформації, що їх він тоді добував, ставали все бідніші, і матеріал, який він вигадував і посилав до Німеччини, все менше відповідав дійсності, аж поки маленька націстська газета, кореспондентом якої він був у Лондоні, почала висилати йому меншу платню, а через місяць і зовсім викреслила зі списку співробітників. Тепер він жив на вчительську платню Лін і радісно зустрічав неділю, коли міг досхочу наїстись у черниць. Поки Лін тренувалася з дівчатами, він часом заходив до шкільної каплиці, слухав, як черниці молилися, й чудувався з грандіозного несмаку: в жодній церкві, здавалось йому, не бачив він святого Антонія такого поганого, ніде маленька Тереза Лізійська не була така страшелезна.
У будень Альберт ходив по місту й продавав букіністові свої книжки — півшилінга за два кілограми. Він пробував давати уроки, та мало траплялось англійців, що хотіли б вивчити німецьку мову, до того ж у Лондоні було повно емігрантів. Лін утішала його, і він, незважаючи на все, був щасливий. Вона написала додому, як їм погано живеться, і батько запросив їх до Ірландії — Альберт, мовляв, працюватиме в господарстві і, якщо схоче, ніколи не повернеться до проклятих на-цістів.
Ще й досі, через п'ятнадцять років, Альберт не міг збагнути, чому він не згодився на тестеву пропозицію. На нього нападала Неллина хвороба — він переселявся в якусь третю площину, мріяв про життя, якого ніколи не було'й не могло бути, бо час, призначений на нього, безповоротно минув. Але в тих мріях були свої чари — уявити себе на п'ять хвилин серед природи й серед людей, яких ти ніколи не бачив, у життєвих обставинах, яких ти ніколи не спізнав.
Навіть тепер, через п'ятнадцять років, Альберт не міг усвідомити, що Лін померла, бо померла вона так раптово і в такий час, коли він був сповнений надій. Він заробляв уже більше грошей, почав малювати рекламні плакати й обгортки для фабрики, що випускала мило, і йому пощастило нарешті пристосуватися до англійських смаків. 0
Відколи Альберт почав заробляти більше грошей, він уже не бавив часу в пивницях, поки Лін була на роботі, а сидів удома, пив холодний чай і цілий день працював. Вранці він уставав разом з Лін, готував сніданок і проводив її до автобуса.
Хлопці на подвір'ї стомились і спітніли. Генріх сидів на траві, прихилившись спиною до дерева, й жував стеблинку. Альберт висунувся з вікна і гукнув їм:
— Візьміть кока-колу в холодильнику! — А як хлопці обернулися й здивовано глянули на нього, додав: — Заходьте й беріть, ти ж знаєш, Генріху, де що стоїть.
Альберт чув, як вони, радісно галасуючи, помчали за ріг, ввійшли в будинок і, тепер уже перешіптуючись, навшпиньках пішли до кухні. Він зачинив вікно, набив люльку, але відклав її вбік,* не запаливши, й рішуче відкрив коробку. Там лежала ціла пака дуже тонкого паперу. Альберт помітив, що відкрив коробку з дна, бо всі малюнки лежали зворотним боком. Він узяв перший, перевернув і аж здивувався! який гарний малюнок! Це був зоожарт, а на зоожарти саме знову заходила мода. Після війни він уже так гарно не малював: м'який, дуже чорний олівець, і малюнок зовсім свіжий. Альбертові полегшало: він був певен, що Брез-готе візьме ці жарти. Кожен із*цих тоненьких папірців, помальованих у лондонських пивничках п'ятнадцять років тому, дасть йому п'ятдесят марок. Частину малюнків треба трохи обрізати, наново наклеїти, і до багатьох іще немає тексту. Він ніколи не показував цих малюнків Лін, бо тоді вважав їх дурними, але тепер знав, що малюнки гарні, принаймні кращі за більшість тих, які він робив для "Суботнього вечора". Він кілька хвилин порпався в коробці, витягав аркуші то з середини, то зі споду й дивувався, які гарні виявились малюнки. Хтось із хлопців гукнув у сінях:
— Дядьку Альберте, дядьку Альберте! Він відчинив двері й спитав:
— Що таке?
Гукав Генріх Брілах:
— Можна, ми зробимо собі по бутербродові? Ми хочемо почекати, поки вернеться Мартін.
— Він швидко не вернеться.
— Ми все одно почекаємо.
— Як хочете. А бутерброди, звичайно, можна зробити.
— О, дуже дякуємо!
Альберт знову зачинив двері, зібрав докупи малюнки й поклав у коробку.
Того дня Лін, як завжди, поїхала вранці до школи, а він сидів дома й робив ескізи до плаката — малював лева, що намазував гірчицею баранячу ногу, Альберт відчував, що плакат вийде вдалий, а замовник обіцяв йому добрий гонорар. Замовник був єврей — емігрант, з яким Альберт познайомився в пивничці журналістів, далекий родич Абсалома Біліга. Спочатку він був дуже недовірливий, бо вважав Альберта за шпига, але після п'ятої зустрічі дав замовлення, він знайшов собі в Лондоні роботу в рекламному відділі фабрики спецій.