Коли Генріх роздумував, який із дядьків був найкращий, то завжди вагався між Карлом і Гертом. Карл був ласкавий і педантичний, "Карл — нове життя", "Карл — надбавка", Карл, від якого завжди пахло юшкою для службовців міської управи, Карл, що залишив по собі брезентовий ранець на казанок, у який Більма складає тепер свої іграшки.
Але Карл умів також робити подарунки, як і Герт, що ввечері веселий приходив додому і приносив у відерці з-під мармеладу весь свій струмент: кельми, лопатки, фуганок, ватерпас і заробіток за день, який він брав продуктами. Все те Герт щедро викладав на стіл — маргарин і хліб, тютюн, м'ясо й борошно, а часом навіть те, що тоді було надзвичайно коштовне й рідкісне: маленьке, біле, напрочуд смачне яйце. Мати найчастіше сміялась за часів Герта. Він був молодий, чорнявий і не соромився грати в "Не сердься, хлопче" та "Впіймай шапку". Інколи в темряві Генріх чув, як мати сміялась у ліжку, де вона спала з Гертом, і той сміх не викликав у нього неприємного почуття до матері, як тоді, коли вона хихотіла з Карлом. Про Герта лишились такі гарні спогади, що навіть думка про його поєднання з матір'ю не затьмарювала їх. На рукаві військового мундира в Герта залишилась темно-зелена пляма там, де колись були нашивки старшого єфрейтора. Вечорами Герт підторговував гіпсом і цементом, який продавав на фунт: насипав лопаткою з паперового мішка фунт гіпсу або цементу, як тепер насипають борошно.
Карл був зовсім інший, але також гарний. Він єдиний із дядьків ходив до церкви, брав із собою Генріха, пояснював йому літургію й молитви. А ввечері, попоївши, надівав окуляри й починав розмови про "нове жигтя". Щоправда, він ніколи не ходив до сповіді й не причащався, але бував у церкві і на все знав відповідь. Карл був поважний, педантичний, проте ласкавий і дарував Генріхові цукерки й цяцьки, а як казав: "Ми почнемо нове життя", — то відразу ж додавав: — "Я хочу дати лад нашому життю, Вільмо, дати лад". До ладу належало й те, що Генріх повинен був звати його не —дядьком, а батьком.
Від Еріха залишились у пам'яті чай із дивним запахом, теплі хустки, змочені в оцті, і запальничка, що й досі не зіпсувалася. Сам Еріх зостався в Саксонії.
Герт одного дня просто не повернувся, і вони довго нічого не знали про нього, аж поки через кілька місяців не отримали з Мюнхена листа: "Я мусив поїхати, більше не повернуся. Мені було добре з тобою, дарую тобі годинника". Від нього залишився в пам'яті запах вогкого гіпсу, а в материному лексиконі слово "лайно".
А Карл пішов тому, що мати не захотіла "її". Нове життя не настало, а Карла він тепер інколи бачив у церкві. В нього була вже дружина й дитина; в неділю він ішов гуляти, ведучи за руку маленького хлопчика такого віку, як Вільма. Карл, здавалося, не пам'ятав уже ні Генріха, ні матері, бо не вітався. Він тепер ходив сповідатись, а віднедавна став співати в церкві; Генріх чув із хорів голос, який говорив колись про "нове життя", про "надбавку" та про "лад у родині", і не міг зрозуміти, чого мати не захотіла "її". Карл став би тоді його батьком.
Хтось із мешканців їхнього будинку завжди писав олівцем на стіні в коридорі те слово, яке мати сказала пекареві. Але не відомо було, хто саме. Слово залишалося інколи цілий день, але не довше — увечері приходив столяр, що мав унизу маленьку майстерню, і виколупував його цвяхом. На кам'яних плитках підлоги лишався слід, білий порох, а на стіні — подряпина. Невідомий знову писав слово, а столяр знову його виколупував: на стіні чорніло вже двадцять латок. То була мовчазна боротьба, і обидві сторони вели її однаково вперто: слово з'являлось знову, а столяр, що від нього, як і від Еріха, тхнуло камфорою, приходив із майстерні з чотиридюймовим цвяхом і виколупував його. Столяр був добрий, особливо до Вільми — щосуботи, коли підмайстер замітав майстерню, то мав вибрати всі оцупки, витерти й віднести Вільмі разом із найдовшими, найкучерявішими стружками. А сам столяр, коли збирав гроші за квартиру, завжди приносив Вільмі цукерки. Як Лео був дома, столяр казав йому:
— Я ще з вами порахуюся. Лео відповідав:
— Я з вами також.
Більше вони один з одним не розмовляли.
І аж згодом — Генріх сам дивувався, як він не здогадався про це раніше,— йому спало на думку, що то, мабуть, Лео писав на стіні: Лео якраз на таке здатний, бо то було його улюблене слово. Генріх почав стежити за Лео, коли той ішов на роботу або повертався додому, — Лео нічого не писав. Проте саме в ті дні, коли Генріх стежив за ним, слова на стіні також не було. Воно з'являлось лише тоді, коли він не міг стежити. Так тривало довго — вже півстіни списано й подряпано. Одного дня, як Генріх прийшов із школи й побачив у сінях на стіні слово, він під час вечері уважно придивився до олівця Лео, якого той заткнув за вухо. Вістря олівця було списане, зовсім пласке, а навколо нього білів маленький віночок — так виглядає олівець, як ним писати на стіні. Отже, слово те справді писав Лео.
Мати також лаяла того, ото писав на стіні, й казала:
— Дітям цього не треба читати.— І додавала похмуро: — Всяку погань вони і так зарані взнають.
І все ж мати сама сказала те слово пекареві в темному, теплому підвалі пекарні, що пахнув солодким тістом.
І Лео знову писав його на стіні, столяр виколупував його цвяхом, а в Генріха не вистачало мужності розповіси столярові про своє відкриття.
Колись, розмовляючи з дядьком Альбертом про всячину, він скаже йому й про це.
Увечері, лежачи в темряві на ліжку, Генріх розглядав батьків знімок, на який падало світло вуличного ліхтаря. Знімок тихо тремтів і погойдувався, як вулицею проїздили автомобілі, а надто коли їхала вантажна машина або тридцять четвертий автобус.
Від батька залишилось небагато — знімок на стіні й книжечка, яку мати вперто берегла між романами та ілюстрованими часописами, забруднена, тоненька, пожовкла брошура під назвою: "Що треба знати автослюсареві, щоб здати екзамен на підмайстра". Між її сторінками лежить згорнена вчетверо, пошарпана, але ще чітка літографія, на якій зображено Христа і його учнів за вечерею, — така сама, як дали йому, навіть підпис майже той самий: "Генріх Брілах уперше одержав святе причастя в парафіяльній церкві св. Анни в Чисту Неділю 1930 р." Тільки в нього парафіяльна церква св. Павла і Чиста Неділя 1952 р.