світло газових ліхтарів і забарвлювало все в зеленаво-жовтий колір. Коли Мартін з'їв бульйон і бутерброди, вона відчинила шухляду й дістала звідти те, що й завжди,— злиплі докупи солодові цукерки. Мартін узяв їх і всміхнувся — тільки щоб не образити Больди.
Він ліг на Больдину канапу, поклав до рота цукерку і, примруживши очі, задивився на зеленаво-жовте проміння ліхтаря з вулиці. Больда не вмикала світла, коли Мартін був у неї. Вона сідала біля вікна до своєї малесенької книжкової полички, де були тільки молитовники й програми кіно. Щоразу, як Больда була в кіно, вона купувала за кілька пфенігів програму, а потім, уважно розглядаючи малюнки, пригадувала весь фільм і докладно розповідала його Мартінові. Щоб зібрати думки, вона заплющувала очі й розплющувала тільки тоді, як хотіла поглянути на малюнок і поновити в пам'яті якусь пбдробицір, Так вона розповідала весь фільм, сцену за сценою, ледь міняючи зміст. Розповідаючи, вона тицяла пальцем у знімки головних героїв, коли про них ішла мова. І вод в неї виходило похмуре, різке й моторошне, як у страшній казці: підлість, злочинність, розпуста,— але була також шляхетність і невинність. Прегарні чоловіки, що їх обдурювали прегарні жінки, прегарні жінки, що їх обдурювали прегарні чоловіки... І святий Павло, у якого на шляху до Дамаска влучила блискавка. Атож, ось він, на програмці,— бородатий, охоплений полум'ям. І свята Марія Горетті, що її підступно вбила хтива свиня... Що воно таке — хтива свиня? Певне, щось неморальне і безсоромне. Але здебільшого в кіно йшлося про чарівних жінок, що ставали черницями: здається, існує безліч фільмів про черниць, яких йому не можна дивитись, бо на афіші з черницями ніколи не наліплюють білу смужку паперу з написом: "Дітям вхід вільний".
Та сьогодні Больда, видно, не мала бажання розповідати ніякого фільму. В зеленаво-жовтому світлі газового ліхтаря вона сиділа біля своїх молитовників і перебирала їх, аж поки знайшла потрібний. На щастя, той молитовник був без нот, а то вона цілу годину співала б — отож навіть приємно було слухати, як вона спокійно мурмотіла молитви. Зі спини вона скидалася на Брілахову матір — така сама тонка, з чорними, як смоль, косами. Сутінки густішали, світло зеленішало, і в його променях Больдині меблі виблискували, як панцирі мерехтливих жуків. І раптом, набагато раніше, ніж Мартін сподівався, він почув унизу материн голос, почув, як коло будинку зупиняються машини, почув материн сміх і ще чийсь, чужий. Як він ненавидів тих чужинців, їхній регіт, їхні обличчя, ще навіть не бачивши їх, ненавидів шоколад, який вони принесуть із собою, подарунки, які вони почнуть розгортати, слова, які вони скажуть, питання, які вони почнуть ставити. І він тихенько попросив Больду:
— Скажіть, що я ще не прийшов, і не вмикайте світла.
Та перепинила молитву:
— Мати злякається, що тебе й досі немає.
— Ми ж могли не почути, що вона прийшла.
— Не треба брехати, синку.
— Ну, хоч чверть години можна мені ще побути?
— Гаразд, але жодної хвилини більше.
Коли б мати вернулася сама, він побіг би до неї, навіть не боячись, що розпочнеться "кров у сечі". Але він ненавидів тих людей, що приходили до матері, особливо того гладкого, що завжди говорив про батька. М'які руки й "чудові цукерки".
Ще зеленіше стало світло й чорніша Больда, а її коси навіть чорніші за неї саму: не коси, а густа, мов чорнило, темрява, на яку падав лиш один промінчик зеленого світла, легенький відблиск: жорсткі, довгі, гладенькі Больдині коси та її мурмотіння, і, як завжди, в темряві спливають слова — Гезелер, неморальний, безсоромний і те слово, що його Брілахова мати сказала пекареві, і питання з катехізису, що лунає з темряви: "Н авіщо прийшли ми вхвіт се й?"
Усе було неморальне, і багато що безсоромне. А Брілах не мав грошей і цілими годинами вираховував, на чому б заощадити.
Больда все мурмотіла біля вікна, темна, як індіянка, кімната була сповнена грою зеленаво-жовтого світла, будильник на полиці над Больдиним ліжком тихо й повільно цокав. А знизу наростав галас, невблаганний, руйнівний: хихотіння жінок, гучний сміх чоловіків, материна хода, вищання погано змащеного млинка до кави, запитання: "Чи, може, хочете, чаю?" — аж раптом у сінях пролунав дикий зойк: "
— У мене кров у сечі! Кров у сечі!
Нараз там, унизу, запала мертва тиша, і Мартін від-, чув майже втіху з бабусиного нападу. Больда згорнула молитовника, обернулась до нього, здвигнула плечима і, щиро, ласкаво засміявшись, прошепотіла:
— Ну, цього разу вона вчасно почала! Шкода, що ти не міг знати її раніше, не така вже вона й погана.
Кров у сечі.
Для материних гостей то, мабуть, була незвична вистава, вона на деякий час ніби скувала їх, але потім знов зчинився приглушений гамір. Мартін почув материн голос із Альбертової кімнати, вона телефонувала лікареві — бабуся замовкла, бо була певна, що, як викличуть лікаря, вона дістане те, чого бажає, — шприц. Дивний таємничий прилад із нікелю й скла, маленький і чистий, аж надто чистий; схожа на бабку тваринка з дзьобом, як у колібрі — прозорого колібрі, що насмоктувався рідини із скляної трубочки і впивався в бабусину руку.
Бабусин голос, низький і гучний, як орган, лунав тепер із материної кімнати. Вона розмовляла з гістьми.
Больда увімкнула світло — зникли зелені чари, скінчилося щастя — не можна було більше лежати на Боль-диній черничій канапі й слухати її мурмотіння.
— Нічого не вдієш, синку, треба тобі йти вниз, можеш зразу лягти в ліжко. Не бійся, тобі дозволять переспати в дядька Альберта.
Больда засміялася — вона знайшла правдиві, магічні слова: "Переспати в дядька Альберта".
Мартін із Больдою пересміхнулися, і він повільно пішов униз сходами. На порозі материної кімнати, наче тінь якогось величезного звіра, стояла бабуся. Хлопець почув, як вона ніжно казала низьким, схожим на орган голосом:
— Ви тільки подумайте, панове, в мене кров у сечі. Звідти якийсь йолоп відповів:
— Шановна пані, лікаря вже повідомлено.
Коли бабуся почула Мартінову ходу, вона швидко обернулася, кинулася до своєї кімнати, винесла, ніби якусь коштовну здобич, посудину з сечею і дала Мартінові.