Та не про одяг думала мати — Таня бачила це…
— Вставай, — сказала мати, — і напийся чаю. Я тільки-но розмовляла у школі з директором. Мене викликали. Та вставай же, мені треба поговорити з тобою.
Таня не поворухнулася, не встала.
Дівчинка сиділа, вчепившися за край дерев'яного ліжка, і мати сіла поряд з нею на постіль.
Вона ледь доторкнулася до Тані. Але й у цьому легкому дотикові дівчинка відчула, що мати засмучена.
— Як же це так усе в тебе сталося? — спитала мати.
— Це неправда, — відповіла Таня. — Невже ти повірила?
І голос у неї був приглушений, ніби затуманений її довгим мовчанням.
Вона сьогодні не сказала і двох десятків слів.
— Я не повірила, і ніхто не повірив, крім Аристарха Аристарховича. Він навіть вимагав, щоб тебе виключили.
— Чому? — глухо спитала Таня.
— Він смішно про це говорив, — сказала мати. — "Через те, — казав він, — що ти засмічуєш дитячі кадри". Так, він дуже смішно про це казав, — повторила мати і всміхнулась.
А Таня лишалася серйозною.
Мати вела далі:
— Але в тебе багато друзів — цьому я рада, і Олександра Іванівна тобі друг, і директор у вас добра й розумна людина, хоча він дуже сердився на твого батька.
— Хіба й тато був там? — спитала злякано Таня.
— Був.
Мати прикрила очі, обличчя в неї за цей вечір ніби змарніло.
Не цей випадок з газетою засмучує мене, Таню, — тихо сказала вона, — але ти: ти ж нічого мені не розказуєш. Я про все довідуюся випадково: про Колю, про твою дивну поведінку й дивні бажання, за які діти називають тебе диким собакою динго. А вдома ти тепер завжди мовчиш. Невже ти боїшся мене, чи не поважаєш, чи не любиш? Скажи!
Таня хитнула головою. Їй важко було говорити.
— Я завжди сама, я завжди сама, — ледве чутно промовила вона. І додала ще тихіше: — Чому від нас пішов батько? Хто винний у цьому, скажи мені.
Тепер хвилину чи дві, а може й більше, мовчала мати.
І Таня ні разу не подивилася на неї: не наважувалася це зробити.
Але раптом вона почула рівний і спокійний голос матері. Жоден звук не дрижав на її губах.
— Таню, — сказала мати, — люди живуть разом, якщо люблять одне одного, а якщо не люблять, то вони не живуть разом — вони розлучаються. Людина вільна завжди. Це наш закон на вічні часи.
Тоді Таня наважилася подивитися на матір, спочатку обережно, знизу вгору, повернувши шию, як маленька пташка, котра, перш ніж злетіти з гілки, роздивляється, чи немає в небі небезпеки.
Мати сиділа нерухомо, високо підвівши голову. Але обличчя в неї виражало страждання, наче хтось катував її словами або залізом — однаково, але катував жахливо.
"Хто це зробив?" — подумала Таня з жалем, уважно вглядаючись у материне обличчя.
А з цього блідого обличчя на неї дивилися найчудовіші в світі очі — очі її матері, по вінця наповнені слізьми; вони блищали на зіницях, і під віями, і в куточках її темних повік.
— Чи не ліпше, Таню, нам кудись виїхати? — сказала мати.
Таня схопилася за груди.
— Мамо, — крикнула вона здивовано і з глибоким жалем, — ти й досі любиш його!
Вона обняла матір за голову, гарячою щокою притулилася до її волосся, обдаючи його своїм диханням.
Мамуню, не слухай мене, не слухай, рідна! Я вже нічого не розумію. Все крутиться переді мною.
І цієї хвилини привиділося Тані, що весь світ справді крутиться над її головою. Він здався їй дивним, мов незрозуміла куля, про яку співає в своїй пісні юний Максим:
Крутится, вертится шар голубой, Крутится, вертится над головой…
Мов куля, крутився й навколишній світ— то матовий, неначе вечірній туман за вікном, то блакитний і блискучий, як рідна річка, освітлена вранці сонцем, як сад і поле, що їй снилися.
Крутится, вертится — хочет упасть…
— Мамо, не треба їхати звідси, — шепотіла Таня, плачучи разом з матір'ю.
XX
Різна буває любов, — сказала дебела дівчинка Женя.
Вона сиділа з Танею у своїй кімнаті біля вікна, перед великим акваріумом.
Дівчатка вже не ворогували. Обидві дивилися крізь скло і воду на вулицю, там уже давно настала весна. Але вода і скло спотворювали її. Маленькі полонені рибки хвостами роздрібнювали величезне сонце, що вільно пливло мимо, і на тонких променях, як чарівні танцюристки на канатах, танцювали над парканом порошинки. Старий мідник кричав на перехресті, стукав по залізній рейці, і Тані здавалося, що це він разом із своїм залізом приніс на плечах у місто весну.
— А ти коли-небудь любила? — спитала Таня.
— Любила, — відповіла Женя, — тільки це було давно, ще в третьому класі.
— Але як ти про це довідалася?
— Дуже просто. Він, було, просить: "Женю, покажи мені задачу". А я знаю, що показувати не можна. "Не буду", — кажу собі. Але він скаже: "Женю, я більше не дражнитиму". Ну, й покажеш. Нічого не могла вдіяти зі своїм серцем. А тепер минуло. Побачила, що погано почала вчитися, й кинула. Вирішила — досить!
— Як же це ти зробила? — зацікавлено спитала Таня.
— Дуже просто! Перестала дивитися на нього. Не дивлюсь, не дивлюсь — і забуду.
Таня випросталася, але не перестала дивитися на скло і на воду, потім без усмішки, уважно глянула на подругу.
Всім серцем вона позаздрила її круглим щокам, її тверезій голові, повній таких надзвичайних думок, і зітхнула. Разом із зітханням у неї з грудей вирвався тихий свист.
— Не свисти, — сказала Женя, — це приносить у хату нещастя.
І Таня стримала дихання в цій хаті, де взимку розквітали царські кучері і серед тонких водоростей жили золоті рибки.
Подруги помовчали.
— Так, це правда, — вимовила Таня, — різна буває любов. — І раптом пішла, не сказавши більше ні слова.
А старий мідник все ще кричав на перехресті, дзвенів залізом, і за вікном була весна.
В гайочку за Таниним будинком теж була весна, та ж сама. Вона підняла траву коло підніжжя кам'яних берізок, свіжим мохом зігріла коріння синіх ялиць. І ялиці похитували своїми густими, важкими вітами, самі на себе навіваючи теплий вітер.
Таня покликала Філька. Той сидів на дереві, дриґаючи босими ногами. Гострим, мов шило, ноясем він застругував олівця. На колінах у нього лежали зошити і книжки — важкий для хлопчика тягар, від якого гнулася не тільки його голова, а й. вершини дерев ніби хитались, і весь ліс навколо ходив ходором.