П е т р о. Будемо кiнчати диспут.
П л а т о н. Будемо... (Пауза). Поки не пiзно, напиши, синку, куди слiд... Напиши: помилився. Зiзнайся, що помилився. Хай будують не там... Сядь i напиши...
Л i д а. Так просто: сядь i напиши.
П е т р о (здивовано). Що написати?
П л а т о н. Що жити там людям не можна. I доведи.
П е т р о. У вас вiдсутня логiка. У будiвництво вкладено вже десятки тисяч карбованцiв. Закликаєте скупими бути, а тут — тисячi на вiтер. Хто дозволить?
П л а т о н. А витратити мiльйон на будинок, в якому жити каторжно, мiльйон — ще бiльше марнотратство... i зневага до людей... Тож, поки не пiзно, пиши...
П е т р о. Власне, чого я маю тримати звiт перед вами за свої службовi справи?
П л а т о н. Я твiй батько.
П е т р о. З пiонерського вiку давно вийшов.
П л а т о н (не стримав гнiв). З вiку сина мого не вийдеш нiколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! I Платон за тебе, за дiла твої вiдповiдає. I совiсть роду свого не дам плямити!
Л i д а (проспiвала).
I повчала стиха мати:
— А як жити, скаже тато.
Петро кинув у її бiк сердитий погляд.
Просто пригадала.
П е т р о (йому не по собi, налив пива, пробує посмiхнутися). Напишу... Пiдтвердиться, припинять будiвництво, а мене з роботи-...
П л а т о н. Жаль... та нiчого не зробиш. Так сталося. Знайдеш iншу.
П е т р о. Така робота, як моя, на дорозi не валяється.
П л а т о н. Яку .вже дадуть.
П е т р о. З партiї теж...
П л а т о н. А якщо й з партiї... Тут нiчого не вдiєш. Значить, не може партiя таких тримати! Вона є i має бути чистою! Свою совiсть вiдбiлиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть.
П е т р о (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами... (Схаменувся). Вибачте, не стримався... Але ж i ви, тату... В держави багато органiзацiй i органiв, яким належить перевiряти i наглядати.
П л а т о н. У держави вас мiльйон — за всiма i не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити i за кожним наглядати! Споконвiкiв так велено батькам! Iнакше немислимо.
П е т р о. Вас не переконаєш... Давайте хоч перепочинемо...
П л а т о н. Напиши, а потiм перепочинемо.
П е т р о. Що? Що написати?!
П л а т о н. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зiзнатися...
П е т р о (хрипло). Ну й пишiть!
П л а т о н. Писати будеш ти!
Завiса. Чути Платонiв голос: "Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловськiй вулицi помилкова. Велика вина в цьому i моя..."
Голос Платона затихає. Виникає спiв пiд гiтару: "...А вiтер ча:су пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.."
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Рання осiнь. Подвiр'я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерiгає за Платоном.
К р я ч к о. Сопеш уже, Платоне... А чого? Дiти обшматовують, обкусують здоров'я батькiв. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим iнженером. Залишив квартиру. Соромно стало, i до батька! А Лiди не видно. Кинула? Така красива, їй грошi треба, а рядовий... вже не той коленкор. I Федiр, бачу, ходить з докторшею... В них i досi невизначено. Дiти! (Пауза), Але твої хоч на волi, а мого на три роки в колонiю... їздив, провiдував... Там така шпана, що попа туди посади, вийде звiдти бандюгою першого гатунку! (Пауза, виймає з кишенi слоїк). Був оце в аптецi, купив настоянки конвалiї. Ти ще мiцний, а я на лiках... (Подивився). Маляр iде. П'яний як чiп. Мабуть, до тебе.
Заходить Маляр. Спершу ледве вловлюється, що вiн п'яний.
М а л я р (оглядає дворище, нiби хотiв переконатися, що їх тут лише двоѕ. Пiдiйшов до Крячка). Громадянин Крячко, активiст i агiтатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта... Який ще в тебе чин? Згадав — пенсiонер! Нiчого не робиш, а тебе годують, одягають... А навiщо? Добриво для суспiльства! Ось ти хто!
К р я ч к о. Маляре! Малюй, а людей не чiпай.
М а л я р. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу... Анфас вони чепурнi, а з тилу — облiпленi кiзяками життя... I хочеться менi скласти книжку "Хто є хто?".
К р я ч к о. Починай з себе.
М а л я р. Я особистiсть складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землi? Глянеш — i далеко-далеко маячить кружечок порожнечi. Отак я iнодi життя своє бачу — як труба... I з цього, iз того боку порожнеча. (Сiдає на стiлець, голова важко падає на груди, нiби раптом задрiмав).
К р я ч к о. Набрався спозарання, а мо', ще звечора.
П л а т о н. Iтимеш, забери його. Додому заведеш.
К р я ч к о. Його нести треба, а сил немає.
М а л я р (прокинувся. Знову оглянув подвiр'я), Платоне Микитовичу, пiдiйдiть... Хочу вам щось сказати при свiдках.
Платон пiдходить.
Я прийшов до вас свататися... Вiддайте менi мою жiнку. Так-так, вiддайте! Ми ще не розведенi, живемо в однiй квартирi, але вона вже ваша... Вiддайте! Я заново з нею одружуся. Весiлля вiдгуляю. Бувало, i лаяв її, i бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона менi здавалась якоюсь прiсною, i очi, i руки, i як повернеться, як пройде, — все менi не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий смiх). Усе подобається!.. Подобається!.. Вiддайте менi. Могорич... Заново весiлля вiдгуляємо.
К р я ч к о. Не до Платона, до Федора апелюй...
М а л я р. У Платоновi собака заритий, вiн дiло вершить! (Наче щось згадав). Вона безпутна ганчiрниця, їй аби наряди, вона розорить Федора i вас. Вона звикла... У мене навар був, i все вона... Не до вашого двору. Голова болить... Забув похмелитися...
К р я ч к о. Ходiмо, проведу.
М а л я р. Тут недалеко "чорнила" продаються. Але похмелюсь i прийду, я вам таке розповiм...
Крячко i Маляр виходять. Потiм Маляр повертається.
Забув сказати... спалю я ваше коршаче гнiздо, а її скалiчу. I буде ще одна iсторiя з епiлогом... (Виходить).
Платон Микитович сiв на край столу. Видно, i на душi важко, i серце болить. Не помiтив, як зайшов Павлик. Вiн наче змужнiв, наче аж вирiс, а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змiйками куртка.
Зайшов у двiр, нiби в хату, зняв кепку. Дивиться на батька, вiд хвилювання слово приготовлене загубилося.
П а в л и к. Тату...