— Ти не самотня, —шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко... діток бережіть... про мене скажіть. Щастя вам...
Над'їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки.
— Василино... Василино... Ти жива... Ти визволила нас... Василино, ти... душа вкраїнська...
— Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх... і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку... Земля стогне від крові. Вона хоче кохання.
Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля.
— Гей, Василинко... серденько любе... Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого... вічна слава йому... та й поїдемо на Вкраїну.
— Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко... Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре... Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду... І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку?
— Чую, кохана моя...
— І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.