— У, гадюка! — замахнувся шаблею Явтух. — Такого не жаль і спровадити на той світ! Немало, певно, попив крові української!
Турок перелякано переводив погляд з Іванка на Явтуха, ще не розуміючи, що сталося. Кобзарчук розвіяв його непорозуміння.
— Слухай, Гулиме, — стримано сказав він. — Ми і є ті козацькі собаки, яких ти хочеш зарізати. Дякуй аллахові, що сюди потрапив я, а не хтось інший. Де твої гроші?
— Я... Я...
— Я вже знаю, хто ти. Не дрижи і не заїкайся. Я не вб'ю тебе. Веди до скарбів, а не то...
— Я бідний чоловік. Дуже бідний, — тремтів міняйло. — Я сам Інколи не маю чого поїсти...
— Замовкни, блазню! — крикнув гнівно Іванко. — Бідолаха не будує таких палаців!
— О лицарю! Повір мені! — впав на коліна Гулим, простягаючи руки. — Тільки надією на аллаха і живу я... Пожалій!
— Тоді я допоможу добі перебратися до аллаха! — втративши терпець вигукнув кобзарчук. Вихопивши пістоль він спрямував його на міняйла. — Веди!
Гулим побачив, що непереливки, скочив з місця, рачкуючи, повів небажаних гостей до льоху. Вони невдовзі опинилися під низеньким похмурим склепінням. На вологих замшілих стінах було розвішане старовинне оружжя, в кутку стояло кілька окованих бронзою скринь. Міняйло мовчки показав тремтячою рукою на них,
— Відчини, — наказав Іванко.
Тріснуло віко. Замерехтіла золото, самоцвіти, перли. Явтух заткнув пістоль за пояс, правою рукою гребонув жменю дзвінких монет, підкинув їх угору. Вони бризнули тривожними іскрами, глухо брязнули.
— Заради цього... стільки мук, лиха, — ненависно мовив старий козак. — Прокляте золото...
— Нема чого стовбичити, — сказав Іванко. — Поспішаймо. Бери, скільки донесеш. Інше хай йому, собаці! А то лопне з горя!
Вони насипали самоцвіти та монети в кишені, скільки помістилося. Пудів зо два різних прикрас Явтух накидав у невеликий лантух.
Вони рушили вгору по крутих сходах, а Гулим лазив по холодному камінню біля пограбованих скринь, стогнучи, згрібав тремтячими руками розсипані перли та дрібні монети...
БЕЗ ВОРОТТЯ
У примарному світлі пожеж метушилися тіні. Над Скутарою котився гук торжества й ненависті. Лементували жінки, кричали кози, ревли верблюди та осли.
Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі.
Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт, їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником.
— Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки... моїх діток...
Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе...
— Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше!
— Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров'ю, нікого не бачить...
Іванко кинувся через вузький хід до подвір'я, вихопив шаблю.
— Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче.
Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п'яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми...
— А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка, — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік...
— Ти... шкуродер! — скипів Іванко лиховіспо дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю!
— Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров'ю. В багрових полисках пожежі пін був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа!
— Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт.
Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею.
— Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха!
Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!..
— Не бійся, — сказав Турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діти;;, доки все скінчиться...
— Хто... ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей, — За кого мені молитися аллахові?
— Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Проїдай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки—не розбійники... а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те.
— Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам'ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде.
Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега. Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в'язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити.
— Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими, — Діти січовії Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погонні В море! Пугу! Пугу!
— Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари.
Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благальне питався:
— Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія... Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко... такий чорнявий, кароокий...
— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке з нього, юначе? Чи не Кожух?