Татари збігли, як весняна вода. Од хутора лишилися тільки недогарки. Ми повернулися на рідні місця. Матінка моя згоріла в хаті. Батько лежав, порубаний шаблями, біля млина. Все майно пропало, згорів млин.
Жінки та діти поплакали, посумували. Поховали на цвинтарі, кого знайшли. Гордійка та його побратима біля церкви не було серед трупів. Певне, його полонили татари...
Самотнім лишився і священик, всю його сім'ю порубали вороги. Він викопав землянку, запросив мене до себе. Я варила йому їсти, господарювала, ходила за ним. Та спокою мені не було. Я сказала панотцеві, що хочу йти в світ, щоб знайти Гордійка та визволити його. Доки не визволю його, не матиму для чого жити...
І Тоді священик дав мені пораду. Так я стала хлопцем, перемінила ім'я. Мала намір якось добутися до бусурменської землі, щоб розшукати Гордійка. Панотець навчив мене битися на шаблях, передав, що сам знав, з письма. За рік я вирушила до Києва. На шляху стрілася з паном Чартинським. На лихо собі... А може, й на добро. Бо тепер я знаю мову турецьку. Та й людей добрих стріла. Вас, дядьку Явтуше... і вас, бабусю...
Явтух вихилив келишок горілки, витер долонею рот. Збентежено зиркнув на дівчину, поклав руку їй на плече.
— Добрий, кажеш? А вів тебе на смерть. Одняли воріженьки од нас добро й ласку. Полонили не тільки землю нашу, а й серце. Страшно, Висилинонько. Міг би душогубом стати проклятим, бо власної мислі не маю. Доки під панською ногою ходиш — не людина ти. Слава тобі, Боже, що зупинив страшне злодійство. Бач, до чого панське кодло призводить, — брат на брата руку піднімає! Тепер мені повиднішало, знаю, що діяти маю. На Січ піду!
— А я, дядечку? Куди ж мені тепер?
— Та й тобі ж, донечко, туди дорога пролягає, — широко посміхнувся Явтух. — А що — тільки там і шукати волі для твого милого. До братчиків, до козаків треба йти! Там правда і воля! Заберу тебе з собою. Не дам скривдити нікому...
— Що ти таке верзеш, Явтуше, — зітхнула баба Мокрина. — Хіба ж на Січ дівчат пускають? Там строго... Як побачать — одразу ж назаді
— А я дівчнаи не візьму з собою, — зареготався Явтух. — Іванка-кобзарчука поведу. Та ще й письменного. Писарем стане наш Іван. Довідаємося про Гордія, мо', я і в похід до Туреччини попливу. А то — викупимо, Що — хіба погано кажу?
Василина обняла Явтуха, поцілувала в щоку. Очі в неї сяяли зорями, на віях блищали сльози.
— Я щаслива, — прошепотіла вона. — Я наче наново в світ народилася. Будьте мені батечком. Спаси Біг за добру раду. Кращої не придумаєш.
Явтух крекнув від задоволення, розчулено глянув на усміхнену бабу Мокрину.
— От і добре. Побудеш у баби Мокрияи. Ніхто тебе тут не побачить. Тихенько зберемося, а ранньої весни — в дорогу...
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. МАТИ СІЧ
НЕНАСИТЕЦЬ
Глухо реве найбільший поріг. Клекотить, вирує, кидає хмари бризок у простір, стеле на сонці ніжну веселку. Вода в Дніпрі прохолодна, ласкава. В прозоро-жовтому плині похитуються, інколи покивуючи плескатими хвостами, миньки та старезні соми. Поміж ними вештається малеча — густира, біблиця, в'язи, кози-верховодки. Понад хвилями та бурунами стрілами пролітають, пружно вимахуючи крилами, чайки та білі мартини. Скрикуючи, падають з неба, хапають сріблисту рибину і летять десь на скелю, щоб поглинути жертву.
Шум води заспокоює. Хочеться лягти на пісочок, задрімати, п'ючи всім тілом буйний сонячний напій. Забути про все, що минуло, що буде. Відчути себе, як колись у дитинстві, часткою простору, землі, далекого і такого рідного сонечка. Та ба, це неможливо... Неможливо піти, куди хочеш. Неможливо назватися власним ім'ям. Неможливо видати себе поглядом, жестом, словом.
Тяжко Василині. Тяжче, ніж вона гадала, коли згодилася їхати на Січ, Козацьке братство прийняло молодого парубка Иванка так, як воно приймало до того тисячі інших знедолених. Щиро, але й суворо. Тут, за порогами, серед плавнів і неосяжних степів, перед загрозою вічного нападу безжального ворога, не можна було плекати лагідності чи ніжності. Ласка ховалася під грубуватістю, щирість — під одчайдушністю, любов покривалася нещадними лаштунками доцільності й жорстокості.
Самотнім був молодий козак Іванко серед виру січового. Лише дядько Явтух, як вірний пес, не залишав його в розпуці, оберігав од насмішкуватих дотепників, від дошкульних натяків. Братчиків низових дивувала незвична сором'язливість Іванка, огида до горілки, нехіть до грубих розваг. І дали вони йому прозвище "Баба". Дотепника Іванко викликав на товариський герць і загнав його по шию у воду. Відтоді насміху не чути було, припинилися кпини, проте прозвище Баба прилипло міцно і назавжди.
Знемагав молодий козак від незвичного стану свого. Ні покупатися, ні роздягтися. Так і ходив він одягнений у просмолену вишиту сорочку та жупан. Спасибі ще Явтухові, що взяв його до сторожової вежі біля порогів. Тут всього семеро козаків, можна усамітнитися серед бур'янів, побути хоч якусь хвилинку з своїми думами віч-на-віч.
Хоч би скоріше похід. Хвилюються козаки, повзуть чутки, збирається гроза. Не стримаєш серця козацького, коли воно вибухне жалем за скривдженим людом українським, все 'дно, як долонею не зупиниш блискавицю небесну, коли хмара сповнилася вогнистою силою. Кажуть, що скоро, незабаром. Кажуть, що вже біля Великого Лугу, в потаємних затоках, смоляться чайки. Шепочуть, що вже готові припаси. Тільки чекають кошового отамана Кореня, який поїхав до Києва про щось домовлятися з послами королівськими. Не бажає король, щоб козацтво турбувало береги кримські чи оттоманські, боїться він люті султанської. А тим часом ординці безборонне налітають на Вкраїну, ніби ятаганом розпорюючи її живе тіло, забираючи в неволю нешасннх бранців. Хто ж стримає ярий шал розплати, яка сила втримає той клекіт у берегах? Дай Боже, щоб скоріше. Невольники, що чудом вирвалися з бусурменської каторги, розповідали, що Гордій Кожух виплив з Кафи на стамбульській галері. А звати господаря її Алі-пашею... Аби тільки добратися до берега ворожого. Вже там доля щось покаже. Аби тільки в похід.
— Ген, Баба, нумо купатися! Сонце пече — страх!
Козаки прискакали зі степу, гарцюючи на конях. Вони стрибають на землю, хутко роздягаються. Іржуть, мов жеребці, розкошуючи під сонцем, виграючи могутніми м'язами. Іванко одвертається, ховає пашіюче обличчя.